Клятва двох братів

 Минуле Лу було не просто ланцюжком подій, а химерним плетивом, де реальність стикалася з чимось, що не піддавалося земній логіці. Віктор Шайнс ніколи не забуде їхню першу зустріч.

Того дня Віктор вийшов із лікарні повністю розбитим. Сонце нещадно палило білі стіни медичного закладу, які здавалися йому стінами в’язниці. Він відчув, як сили покидають його, і просто впав на землю, спираючись спиною об шорстку стіну лікарні. Чоловік закрив обличчя руками, не в змозі стримати відчаю — черговий діагноз, чергове «ніколи».

Саме тоді до нього підійшов Лу. Він був високим, але не надто, мав світле, майже солом'яне волосся та неймовірно світлі, проникливі очі. На вигляд йому було років 25–30, і він був досить симпатичним, але в його поставі було щось дивне. Здавалося, ніби Лу пізнав цей світ та досягнув дзен; він стояв так спокійно, ніби плин часу його не стосувався. Його очі були настільки виразними, що Віктор на мить розгубився, збитий з пантелику цим інопланетним спокоєм.

— Щось сталося? Не можна так сумувати, — промовив Лу тихим, рівним голосом.
— Я... Вибачте, ми знайомі? — підняв голову Віктор.
— Лу, просто Лу.
— Віктор, — запнувся він, витираючи обличчя.
— Так що сталося?
— Це дуже особисте.
— Пробачте, що потурбував.

Лу вже розвернувся, щоб піти, але Віктор, сам не знаючи чому, спинив його:

— Ей, зачекайте!
— М?
— Я давно не бачив доброти, чому ви спитали як я?
— Краще бути добрим до тих, хто добрий до тебе, а якщо хтось поганий до тебе — будь ще гірше.
— Он як... Я не можу завести дітей з дружиною, ось що трапилося, — випалив Віктор, немов греблю прорвало.
— А навіщо діти? Сім'я?
— Тобто? Продовження роду, коли є дитина світ стає світлішим та кращим, коли у вас з коханою людиною є щось спільне це так чудово!
— Справді? В цьому якось немає сенсу, вибачте якщо грубо прозвучало, я просто не розумію, як маленька людина яка має твої гени може бути чимось цінним у вашому житті? Який сенс? Ця людина виросте і що далі?
— Ви серйозно Лу?
— Так.
— Схоже ви не кохали.
— Кохав, це було дивно.
— Я не знаю, що відповісти чесно кажучи.

З кожною хвилиною їхня розмова ставала дедалі легшою. Згодом вони почали дружити. Лу розповів, що його дружина скоїла самогубство, і в нього є син, з яким він не знає, як поводитися. Віктор ніяк не міг зрозуміти, чому для Лу такі базові поняття, як родина, діти та кохання, здаються чимось інородним. Його бентежили нестиковки в біографії друга: іноді здавалося, що Лу не 30 років, а значно більше. Він знав такі речі, які Віктор, звичайний бізнесмен, навіть не міг осмислити. Де Лу виріс? Хто його виховував? Це все, мабуть, залишалося таємницею або болючою для нього темою? Лу був прямолінійним, але при цьому неймовірно таємничим.

Зрештою, вони все обдумали, і подружжя Шайнс всиновило Ітера. Віктор відчував дивну провину, хоча вони обидва цього хотіли. А через пару днів після того, як документи були підписані, Лу безвісти зник, не залишивши жодного сліду. Віктор звертався до поліції, і не тільки, маючи багато зв'язків, навіть за кордоном його не знайшли.

Лу не був людиною у звичному розумінні. Він прийшов зі світу під назвою "Goldi Goldi". Це місце, де існує лише порожній простір та яскраве біле світло. Там немає сенсу, цілей, мрій, немає батьків чи друзів. Тільки безмежне ніщо. Проте в цьому просторі були люди, створені чиєюсь уявою. За законами того світу, той, хто був створений раніше, створював нових людей зі своєї фантазії, щоб світ продовжував існувати. Ці створіння володіли всіма знаннями Всесвіту — вони знали його початок і кінець, кожну хімічну формулу і таємницю зірок.

Чоловік, на ім'я Райс створив зі своєї уяви двох братів — Лу та Ф'юна. Вони були схожі, але Ф'юн, як старший, був сміливішим і прагнув знань, тоді як Лу був спокійним, самовпевненим і завжди тримався в тіні брата, слідуючи за ним.

— Лу, Ф'юне, я поясню правила цього світу, — сказав одного разу Райс. — Ми — ніщо, нас насправді немає. Я створив вас зі своєї уяви, щоб продовжити наше існування. Ми як археологи знань, так ми й живемо вже дуже багато, навіть не років і не століть. Ми в порожнечі буття. В нас є знання, ми можемо створити все, що завгодно, любі експерименти, любі речі, але вийти з порожнечі ми не можемо, тому що нам не вистачає фантазії для того, щоб уявити навколо себе світ, який би був дійсно реальним.

— Сенсею, — почав Ф'юн, — а який же тоді сенс? В моїй голові вже і так багато інформації.
— Так, але ти ще не все знаєш.
— Справді? А що ми можемо створити? — спитав Лу.
— Будь-що, і цим ви можете бавитися, пізнавати різні світи.
— Розкажіть ще щось цікаве.
— Дивіться, ми живемо до 30 людських років, перед смертю ми маємо уявити море та увійти до нього... (Райс сказав це так спокійно, ніби описував колір неба)
— Смерть? А що це таке? — спитав Лу.
— Це кінець. Після того як море матеріалізується і ми увійдемо до нього — ми помремо і нас закличе пітьма. Треба взяти її за руку, і вона поведе нас до небуття.
— А якщо я не дам руку? — спитав Ф'юн.
— Тоді вона тебе поглине, і ти помреш як людина. Я не раджу так жартувати, тому що кажуть людський біль — це жах та тортури.

Хлопці напружилися, відчуваючи перший у житті холодний подих страху.

— Тоді я боюсь помирати, — сказав Ф'юн.
— Чому? Ми просто станемо нічим, ми й зараз є ніщо. Що було до тебе — буде і після тебе, нічого страшного в цьому немає.
— Я теж думаю як брат, це якось страшно звучить, — додав Лу. — Я теж боюсь помирати! не хочу! В голові є інформація, що 30 років це дуже-дуже мало.

Райс показував їм можливості уяви. Єдиним, що порушувало білий простір, були тіні людських облич на стінах, які постійно шепотіли одне й те саме: "Кібуа". Брати швидко вчилися, створювали складні механізми та читали книги, але вони боялися одного — смерті, що пітьма поглине їх, і вони відчують щось, що називається «біль», ці думки стали їхніми постійними супутниками.