Тіні та одкровення

Коли Ітер переступив поріг своєї кімнати після розмови з Кіараном, двері за ним зачинилися з глухим звуком, що здався йому вироком. Професор намагався його підтримати, але слова про «тіні» та «неготовність» біологічного батька лише роз'ятрили рану.

Раптом повітря в кімнаті стало густим, наче бетон. Ітер схопився за горло, намагаючись вдихнути, але легені відмовлялися приймати кисень. Панічна атака накрила його з головою. Стіни, побілені й холодні, почали здавлювати його з усіх боків. Він не знав, за що вхопитися — пальці ковзали по гладкій поверхні столу, перекидаючи папери. Чи це були думки про батька, який покинув його двічі, чи просто підземне життя, позбавлене сонця, нарешті підкосило його психіку — він не знав.

Ела поруч не було. Мабуть, він знову пішов шукати хоч якісь пригоди, не в змозі всидіти на місці в цій кам'яній пастці.

— Який я слабак! — вигукнув Ітер крізь сльози, задихаючись. Його голос тремтів від огиди до самого себе. — Я не як Ел чи Мей... вони тримаються, вони сильні, а я...

У пориві відчаю він почав бити кулаками об стіну, відчуваючи, як шкіра на кісточках лопається, залишаючи червоні сліди на білому камені. Саме в цей момент до кімнати навідалась Мей. Побачивши цю картину, вона кинулася до нього і силоміць перехопила його руки.

— Стій! Досить! — крикнула вона.

Мей мовчки дістала бинт і почала обережно перев'язувати його побиті руки. Її рухи були точними, але пальці злегка тремтіли.

— Ти думаєш, ти один такий? — тихо запитала вона. — Я також слабка, Ітере. Але духовно. Я не можу сказати правду і постійно брешу. Брешу собі, Елу... і тобі в тому числі.

Мей подивилася на нього..

— Ти сильний, Ітере, — раптом додала вона з відтінком своєї звичної іронії. — Був би ти вищим, я б... — кокетливо сказала Мей.
— А? Що? Ти ж сказала, я тобі як брат.
— Ти мені як брат, я просто так жартую, міг би вже звикнути.
— Вибач, я сприймаю все серйозно.
— Все гаразд.
— Ти можеш сказати правду на одне єдине питання?
— М?
— Що ти відчуваєш до Ела? Його тут немає, ну.. і.. — Ітер в ту ж мить сотні разів проклянув себе за те, що спитав. — Взагалі не хочеш — не кажи, але мені так цікаво...
— Ха, можливо, швидше так, чим ні.

Хлопець аж підстрибнув від її слів, на мить забувши про свій стан.

— Реально? Це ж означає... Чому ти не скажеш йому? Адже це взаємно.
— Я боюся.
— Але він заради тебе...
— Знаю. Просто не час, зараз точно не час. Має щось статися, щось стресове, щоб я наважилася сказати, а не тікала від відповіді.
— Тяжко з вами, добре хоч Ел не боїться.

 Поки в одній частині підземелля вирішувалися сердечні справи, Ел Рей лежав на лавці в південному бахші. Це було єдине місце, де він міг побути наодинці зі своїми демонами. Він дивився у стелю, і спогади, наче іржа, роз'їдали його спокій. Йому п'ятнадцять. Його банда. І Крістофер — їхній глава і найкращий друг. Ел знав, що Крістофер його використовував, грав на його відданості, але все одно йшов за ним. Тільки Крістофер міг по-справжньому розвеселити його в тому сірому світі. Вони билися, сміялися, творили безумства. А потім Крістофера не стало.
Після смерті друга Ел часто приходив на його могилу. Він говорив з пам'ятником так, ніби той міг відповісти. Розповідав про Ітера, про свої заплутані почуття до Мей. Він знав, хто стоїть за смертю Крістофера, але тоді не зміг нічого вдіяти. Зараз ця ненависть була єдиним, що гріло його зсередини. Грей Нолан. Це ім'я було як кістка в горлі ще з того дня на баскетбольному полі. Ел точно знав: у тій машині, що збила Крістофера десять років тому, був Грей.

Його роздуми перервав знайомий голос. З темряви вийшов Грей.

— Ну треба ж, я думаю — запахло ідіотом, а тут ти.
— Ой ой, нариваєшся, я ж можу тобі вмазати, — Ел посміхнувся, миттєво підхопившись на ноги.
— Не страшно зовсім.
— Що ти там кажеш, не чую там на низькому рівні.
— Ідіот, я 175 см!
— Я думав 150 см, в мене сестра і то вища.

Бійка почалася без попередження. Вони гатили один одного з люттю, що накопичувалася роками. Зрештою обоє впали на підлогу. Грей — від повного безсилля, а Ел — жартома слідом за ним, посміхаючись.

— Ну ти й слабак.
— Хто б казав.
— Заткнися!
— Мей вже моя.

Ела неначе струмом вдарило. Він весь напружився, кулаки знову стиснулися.

— Ми переспали, — самовпевнено додав Грей.
— Ну ти й брехло, — Ел натягнуто посміхнувся і закурив сигарету, випустивши хмару диму прямо в обличчя ворогу. Він знав, що Грей бреше — Мей боялася його, уникала кожним рухом.

— Не брешу. Просто прийми факт, що ти програв.
— Я не брав участі у змаганні. З ким змагатися — з тобою? Ти вже програв, буквально в усьому.
— От і ні, ти багато чого не знаєш.
— Ти теж. Я хочу побити тебе ще раз, бачу — до тебе не доходить.

Нолан хотів було дати драпака, але Ел мертвою хваткою схопив його за край рукава куртки.

— Ей, ей, не гони коней, ми ще не закінчили.
— Ми дійсно переспали, просто вона не каже! — вигукнув Грей.

Вони зчепилися знову. Підлога була вже помітно в крові, Грей майже втрачав свідомість. Їх розтягнув Робін, один із поштарів. Бійка припинилася, і Грей, хитаючись, пішов геть. Робін запитав, що сталося.

— Мей моя. Запам'ятай це, — відрізав Ел. Робін підняв руки в захисному жесті, запевняючи, що ніколи й не збирався на неї претендувати.

Настала глибока ніч. Ітер прокинувся від дивного, неприродного сяйва перед очима. Ела поруч не було, Мей міцно спала. Було близько четвертої ранку. Щось невідоме тягнуло Ітера за собою, наче невидимі руки вели його коридорами.

Він опинився біля фонтану Fosú. Обличчя у воді ворушили губами, їхній шепіт відлунював у голові: "Він тут, він поруч, ближче, аніж ти думаєш..."

— Що ви таке? — намагався спитати Ітер, але голос підвів його. Раптом він почув кроки та швидко сховався в темному підземному провулку. З тіні вийшла висока чоловіча постать. Сонливість і страх не давали розгледіти обличчя. Чоловік був у мантії, наче сам створений з пітьми. Він підійшов до фонтану, де з'явилася тіньова проєкція чийогось обличчя.