Тінь сталевого сонця

Холодне світло люмінесцентних ламп лабораторії відбивалося від сталевих інструментів, створюючи ілюзію стерильної чистоти, яка приховувала справжнє жахіття. Ітер стояв за скляною перегородкою, затамувавши подих. Його серце калатало об ребра, наче спійманий птах. Там, на операційному столі, лежав Віктор Шайнс — людина, яка навчила його тримати ложку, читати перші слова і вірити в те, що сім’я — це не про кров, а про відданість.

Віктор і Марія всиновили Ітера, коли той був зовсім малим. Вони ніколи не приховували правди: «Ми знайшли тебе, сонечко, і обрали своїм сином». Марія, з її теплими руками, що пахли корицею, і Віктор, чий сміх заповнював увесь будинок, створили для нього світ любові та достатку. Ітер ніколи ні в чому не мав потреби, крім одного — знання про те, хто він насправді. Його біологічна мати померла, а Віктор завжди мовчав на питання про батька, ніби це була таємниця, яку не можна відкривати.

Зараз Віктора готували до трансформації. Ітер бачив, як довгі голки проникали в хребет чоловіка. Почалася екстракція: з тіла Віктора витягували дивну, ледь мерехтливу блакитним світлом субстанцію — саму суть його людського «я», пам’ять і душу, що перетворювалися на рідке паливо для машини.

Таку ж процедуру колись проходив Ніклаус.

— Хто мій справжній батько? Скажи мені, поки ти не став чудовиськом! — вигукнув Ітер, притиснувши долоні до холодного скла.

Віктор важко повернув голову. Очі його вже почали тьмяніти.

— Ітере, синку, я твій батько, — сказав він перед експериментом.

Це була втеча від відповіді. Віктор залишив сина з порожнечею всередині, змушуючи Ітера відчути себе непотребом, чиє минуле не варте навіть останнього слова правди. Це почуття непотрібності обпекло його сильніше за будь-який метал. Через п’ять днів Віктор Шайнс став повноцінним кіборгом — бездушним залізом без жодного спогаду.

Ітер брів вулицями, розбитий побаченим. Біля кафе він зустрів Мей. Її чорне волосся, зелені очі та прихована за красою сміливість завжди вражали. Вона працювала в байкерському гаражі, її руки часто були в синцях від важкої праці, але вона лише відмахувалася. До них приєднався Ел.
Вони сіли в кафе, обговорюючи план втечі з острова. Мей, намагаючись відволіктися, почала фліртувати з Ітером. Той сором’язливо відводив погляд і червонів, що викликало у Мей усмішку.

— Та годі тобі, ти ж мені як брат, мені не подобаються такі чоловіки як ти, мені подобаються високі та сміливі.

Ел, який завжди шукав уваги Мей і часто бачив її на своїх боях по джиу-джитсу, усміхнувся:

— Тобто такі як я?

Мей втекла від відповіді, лише загадково глянувши на нього.

Ітер знову повернувся до теми своїх батьків, пригнічений тим, що батько тепер — лише машина. Раптом у кафе увірвалися кіборги, що поводилися неадекватно. Друзі втекли. Було пізно, і Мей, яка чомусь панічно не хотіла повертатися до свого дому, напросилася до Ела. Він знав, що вона не піде додому, ще до того, як вона відкрила рот.

— Забудь про це ніби нічого не було.
— А вчора ти так не казала, — посміхнувся Ел, хоча всередині в нього з'явилася болюча надія. Мей розвернулася і пішла додому. Тієї ночі між ними нарешті зникла напруга — Мей і Ел переспали. Це була ніч, повна відчаю та пристрасті. Але на ранок Мей знову стала холодною, наче залізо кіборгів.

У той самий час відбулася дивна зустріч Кіарана та Ніклауса.

— Ким ти став Ніклаусе та навіщо? Я знаю що буде потім.
— Я теж знаю, що буде потім, поки ти цього не скажеш тобі легше не стане, зроби так, щоб тобі було легше хоча б після цієї правди.
— Як ти це уявляєш? Ти зійшов з розуму? Ніхто не повірить в це, навіть логічно подумати різниця велика, це неможливо, це можливо тільки там.

— Ну, усі ж впевнені, що тобі близько 50 років, чи не так?

Ітер чув цю розмову, але не розумів ні слова — вони ніби говорили шифрами. Світ божеволів: вірус «Empress» вбивав тисячі, кіборги виходили з-під контролю.

Ел гуляв із сестрою Ерікою, коли один із роботів ледь не вбив дівчинку. Лише втручання Ніклауса врятувало її. Президент Кібуа був розлючений, що машини слухають не його, а Ніклауса.

Після сварки Кібуа перейшов до терору.

Коли Ел повернувся додому, квартира була порожньою. Батька забрали в рабство, а 10-річна Еріка зникла. Ел був на межі божевілля від горя. Задзвонив Кіаран:

— Ми зібралися, ми чекаємо лише на тебе Ітера та Мей, зустрінемось біля перевалу.
— Що відбувається? Де батько? Еріка?
— Немає часу.
— Дідько! Ви знущаєтесь? Мені б побачити сестру.
— Виходь з квартири.

Біля перевалу Кіаран оголосив: вони тікають до «Scath» — підземної бази, збудованої на випадок апокаліпсиса.

— Цей час настав, — сказав він. — Більше ніякого сонця чи океану. Тільки підземелля.

Ел пручався, він кричав, що не покине сестру, в руці він міцно стискав малюнки намальовані нею, але Кіаран був невблаганним. Вони поїхали на машинах до входу в скелях, Ел не реагував ні на Ітера, ні навіть на Мей, коли та торкнулася його плеча, здавалося йому було байдуже, що відбувається, він лише дивився на свої руки в яких були малюнки сестри.  Перед ними відкрилися сходи, що вели вниз, до гігантських залізних воріт товщиною 50 см.

Натовп із 3 тисяч людей стояв у ступорі. Хтось плакав, хтось мовчки дивився в темряву, хтось був спокійним, хтось злим, особливо Ел, він не хотів у "Scath".  Всі були напружені та засмучені, морально прощаючись з "Верхнім світом", Сатковскі сухо пояснював, як вони будуть жити під землею, на скільки вистачить запасів їжі та води, як вони зможуть зв'язатися з людьми зверху, якщо взагалі зможуть. Ел стояв біля самих воріт, його кулаки були стиснуті до крові. Він ненавидів це місце, ненавидів цей вибір. Він хотів кинутися назад, до Еріки, його серце розривалося від безсилля, а на очах закипали сльози, які він відчайдушно намагався стримати, дивлячись, як важкий метал назавжди відрізає їх від колишнього світу.