Стерильна агонія

Темрява опустилася на Ан Вуйр Гріан вар не з настанням ночі, а з першим примусовим уколом вакцини «Empress». Президент Кібуа скинув маску доброго месії, оголивши залізні ікла деспота. Телебачення перетворилося на нескінченний потік білого шуму та пропаганди: «Вакцинація — це громадянський обов’язок», «Безпека понад свободу». Вихід на роботу без двох штампів у цифровому паспорті став неможливим. Країна завмерла.

Ел з жахом спостерігав, як змінюються люди. Ті, хто отримав дозу, ставали дзеркальним відображенням Кібуа — без емоцій, зі скляними очима, але з раптовими спалахами невмотивованої агресії до «нечистих». А потім почалися нічні візити. Спеціальні загони в масках, зі зловісними металевими валізами, вривалися в будинки. Без згоди, без пояснень — лише холодний блиск голки та фраза: «Це наказ уряду. Ви будете в безпеці».

Ітер відкрив Елу страшну таємницю: «Empress» не була вірусом у класичному розумінні. Її вивели у «Fosen» і підмішували в їжу за наказом зверху. Ел лише дивом оминув цю долю — можливо, завдяки своїй звичці довіряти лише перевіреним продуктам, а можливо, його організм просто переборов отруту сам. Це був час тотального страху, коли стіни власної квартири перестали бути фортецею.

На закритій нараді в «Fosen» панувала мертва тиша. Президент Кібуа, сяючи божевільним блиском в очах, представив свій головний козир — кіборгів. Всі вони виглядали однаково: залізні, неживі, неначе манекени. Вони стояли вздовж стін: ідеальні, застиглі, з металевим відливом шкіри. Важко було повірити, що колись вони мали душі. Поки вірус «Empress» відвертав увагу натовпу, Кібуа таємно готував світ до ери залізного майбутнього.

— Ми робили багато експериментів, дорогі колеги, тепер ми йдемо у майбутнє, — проголосив президент.
— Вау, це так красиво, — не стримався Ніклаус, дивлячись на залізні тіла з щирим захопленням фанатика.

Ітер, що стояв у кутку, відчув, як до горла підступає клубок. Його нудило від побаченого. Він намагався не подати знаку, але кожен нерв у його тілі кричав про небезпеку.

— Я хочу, щоб люди з мого близького кола стали частиною експерименту, — холодно додав Кібуа.

Ніклаус погодився першим. Наступні п’ять днів перетворилися для Ітера на особисте пекло. Він буквально бачив як в лабораторії з черепа Ніклауса щось виймали, і ні, це був не гіпофіз чи гіпоталамус, а субстанцію, схожу на рідкий азот або густий туман, що світився примарним світлом. Хлопець хотів молитися, але розумів: Бог залишив це місце разом із першою партією металу. З професора витягували залишки людського, замінюючи їх дротами та платами. Ітер приходив додому блідий, його мучили кошмари та безсоння, цією інформацією він ділився лише з Елом та Мей.

Коли він повернувся до «Fosen», на нього почали тиснути: «Чому ти ще не вакцинований, Ітере? Це ж так важливо». Він втік від відповіді, але за рогом зіткнувся з Ніклаусом. Напівкіборг Ромеро обдав його таким холодом, що в Ітера заніміли пальці. Це вже не був той харизматичний чоловік — це була машина з обличчям вчителя.

Вибухнув бунт. Озвірілі від тиску люди штурмували Білий дім, вимагаючи свободи та відмови від кіборгізації. Конфлікт нібито владнали, але це була пастка. Ті самі люди з валізами тепер приходили не колоти вакцину, а викрадати людей для лабораторій.

Експеримент почав давати збої. Кіборги поводилися дивно: у моменти повної відсутності емоцій вони раптом починали кружляти навколо своєї осі, ніби виконуючи якийсь моторошний механічний танець або імітуючи флірт, якого вже не могли відчути. Їхня пам'ять стиралася. Вони пам'ятали імена, але забували смак кави, запах моря і те, як це — любити.
Країна змінилася до невпізнання. Сонячне море Ан Вуйр Гріан вар перетворилося на поверхневу залізну коробку. Стерильно-білі високі будинки з металу без вікон підпирали сіре небо. Жодного дерева, жодної живої деталі. Галереї, музеї, кінотеатри — все було зрівняно з землею.

— Кіборгам це не потрібно, — виправдовувався Кібуа. — Ми позбулися зайвого баласту культури заради чистої ефективності.

Світ став штучним, бездушним монолітом. Люди, які не хотіли ставати «залізними», ховалися в підземеллях, але виїзд з острова був перекритий. Останній промінь надії згас. Тих, хто намагався втекти, катували, або прямо вбивали на очах в інших для залякування. Декого залишали в рабстві при «Fosen» — їм давали прихисток лише за умови повної покори, не змушуючи (поки що) ставати машинами.
Проте серед цього металевого жаху залишався Ніклаус. Він був єдиним кіборгом, який не втратив себе повністю. Глибоко всередині, за шарами металу і коду, він зберіг емоції та спогади, про які знав лише він і ще одна людина, чиє ім’я він шепотів у напівсонному стані, коли цифрові датчики давали збій. Спогади про те, що неможливо зацифрувати — про справжній біль і справжню красу.