"Стрімкий перехід"

 Тоді життя було інакшим. Слово «звичайне» зараз здається мені найвищим компліментом тій епосі, яку ми так безглуздо проциндрили. Сонце не просто світило — воно сяяло, заливаючи світ теплим золотом, від якого шкіра пахла літом і свободою. Небо було по-справжньому блакитним, глибоким, без жодного натяку на ту сіру хімічну димку, що зараз роз’їдає горизонт. А люди... люди тоді були людьми. Зі своїми дивацтвами, помилками, але справжніми.
 

Нашу країну називали Ан Вуйр Гріан вар, що стародавньою мовою означало «Сонячне море». Вона виникла майже нізвідки близько трьохсот років тому далеко на півдні США. Через глобальну посуху та різкі кліматичні зміни океан відступив, відкривши світові цей величний острів. Це був рай. Я пам'ятаю безкраї ліси, де повітря було таким густим від хвої, що його, здавалося, можна було пити. Океан навколо острова мав колір рідкого сапфіру — чистий, холодний і нескінченний. Люди їздили на велосипедах уздовж узбережжя, займалися дайвінгом, занурюючись у кришталеву воду, творили музику, писали картини та просто жили.

Зараз усе стало штучним, поверхневим, несправжнім, навіть повітря здавалося брудним серед чистих височенних будівель, які були створені з блискучого срібного металу, навіть вікон не було, тому що їм більше не потрібне повітря. Ніби хтось натягнув на світ пластикову маску.
Тоді нами керував президент Джордж Кібуа. Невисокий, худенький чоловік років п’ятдесяти п’яти, він завжди здавався мені занадто самовпевненим для своїх габаритів. Капризний, звиклий, що кожне його «хочу» стає законом, він мав неймовірні зв’язки у світі великої науки.

А потім прийшов «King».

 Спочатку це виглядало як звичайна застуда. Але за нею прийшов задушливий, виснажливий кашель, від якого люди синіли на очах. Смерті почали множитися, і в повітрі розлився липкий, холодний страх. Кібуа не став чекати. Він звернувся до своїх друзів у науковій базі «Fosen»: — блискучого Ніклауса Ромеро, та стриманого Кіарана Сатковскі та їхнього інтерна Ітера Шайнса.
Він вимагав вакцину. І вони її зробили. Але експеримент вийшов... неоднозначним. Хтось помирав одразу після уколу, але тих, хто виживав, було значно більше. Суспільство розкололося. Одні стали рабами системи, вбачаючи в препараті єдиний порятунок, інші — сформували клани протистояння, вважаючи поспішну вакцинацію смертельною пасткою.
Я пам'ятаю, як Кібуа сидів у своєму кабінеті, нервово кусаючи губи, поки переглядав статистику у прямому ефірі. Він вираховував «слухняних» і «неслухняних». А по телебаченню він з’являвся як добрий месія.

— Це ліки, що врятують ваші життя! — проповідував він з екрана, описуючи вірус як абсолютне зло, яке можна перемогти лише тотальною покірністю. — З цією вакциною обіг хвороби пройде швидше і менш болісно. Не бійтеся, зробіть крок назустріч майбутньому!
 

 Ел Рей сидів тоді вдома на дивані, вольяжно розкинувшись і спостерігаючи за цим спектаклем. При його зрості у 192 сантиметри диван завжди здавався замалим. Він провів рукою по своєму чорному, по-хуліганськи вкладеному волоссю і посміхнувся, дивлячись прямо в очі президенту на екрані, ніби він стояв переді мною.

— Так-так, вже біжу робити, — процідив я з іронією. — Немає мені чим зайнятися.
Мені завжди було нудно. Я шукав пригод, шукав справжніх емоцій у цьому заляканому світі. Я не боявся вірусу, не боявся Кібуа. У мене були лише батько, Джек Рей, та молодша сестра Еріка, якій тоді було одинадцять. Заради них я був готовий на все, але не на рабство.

Час ішов. Люди почали забувати про «King». Ті, хто зробив укол, дивно змінилися — вони стали агресивними пропагандистами вакцини, але їхнє власне здоров'я почало сипатися. Вилазили хвороби, до яких вони ніколи не мали схильності. А через два роки прийшла «Emp» — від слова *Empress*.
Кібуа знову закликав своїх вчених. Цього разу склад препарату тримали в найсуворішому секреті. Хоча й минулий склад нікому не був відомий. Це насторожило навіть тих, хто вже мав у собі першу вакцину. Напруга в країні стала майже відчутною, як електричний розряд перед бурею.

 О четвертій ранку в лабораторії наукової бази «Fosen» було тихо. Ітер Шайнс, двадцятип'ятирічний блондин із проникливими сірими очима, схилився над мікроскопом. Він був інтерном у сфері морської науки, а не медицини, але цікавість і доступ до обладнання зробили свою справу. Він порівнював зразки першої та другої вакцин.

— Що? — прошепотів він собі під ніс, і його очі округлилися від жаху. — Не може бути... це ж... Як?! Якого чорта вони тут роблять...
— Дивовижно, чи не так? — почувся спокійний голос із темряви.
Ітер здригнувся. Перед ним стояв Кіаран Сатковскі. Сивоволосий, бородатий чоловік років шістдесяти. Його сонний погляд фіолетових очей був надзвичайно виразним. Кіаран завжди здавався беземоційним, ніби випалив у собі все людське, щоб служити науці, хоча подейкували, що поза лабораторією він пристрасно любить музику.
— Професоре, я... Пробачте... — затнувся Ітер.
— Не потрібно, — відрізав Кіаран. — Мені теж не подобається те, що ми створили під впливом влади. Скажи, ти хочеш таке майбутнє?
— Ні, — твердо відповів хлопець. — Я хочу спокійно жити біля моря та досліджувати його.
Кіаран раптом завмер. Його обличчя зблідло, ніби його охопив паралізуючий страх.
— Щось не так? — стривожено запитав Ітер.
— Ні, я в порядку, — голос професора здригнувся. — Різні спогади нахлинули... Розумієш, я не вмію плавати.
Він опустив погляд, виглядаючи раптово постарілим.
— Але море таке чудове, океан ще гарніше! — палко вигукнув Ітер. — Не обов'язково в нього заходити.
Кіаран здригнувся всім тілом, ніби по його обличчю щойно проповз великий волохатий павук. Його реакція була настільки гострою і дивною, що Ітер відступив.
— Я не буду більше згадувати про море та океани, вибачте, якщо зачіпив ваші погані спогади, — пробурмотів інтерн, абсолютно не розуміючи, чому вчений так боїться природи.
— Все добре, — сухо відповів Кіаран, знову одягаючи свою маску беземоційності.
Наступного дня лабораторія гуділа. Інтерни Ендрю, Робін та Сара бігали з дорученнями щодо виробництва «Emp». Коли вони пішли, Кіаран увійшов до кабінету Ніклауса Ромеро.