Поштар

Понуривши голову, Микола йшов давно знайомою дорогою. Йому були знайомі і ця стежка, і кожен камінець на ній, вулички, будинки. Зазвичай вона займала не більше 15 хвилин. Але сьогодні він намагався побороти час і розтягнути його до вічності. В сумці не було багато листів, але той один немов тонна каміння.  

Вже 5 років Микола був поштарем в своєму рідному містечку. Тут він знав кожну поштову скриньку та для кожної бабусі, яка отримувала пенсію, був за онука. 

Інколи йому випадали “важкі” листи. Як не дивно, але деякі люди ще надають перевагу паперовій пошті. Якогось романтичного підлітка кинула дівчина з літнього табору, а мама з Італії написала Марічці, що втратила роботу та цього місяця не надішле коштів. Друг дитинства баби Софій, який переїхав в Німеччину, помер місяць назад і його родичі вирішили повідомити їй про це. 

Це все були не найприємніші листи, але сьогоднішній просто притискав його до землі та наказував не робити жодного кроку вперед. Та він не в праві не занести його за призначенням. Адже вона вже все вирішила. Вона може зникнути з його життя назавжди. Вона, яка і так повністю не була ніколи його.

Останній рік він ділить її з законним чоловіком. Але за 25 років ні до кого він не відчував такого кохання, такої жаги. 

Олена разом з чоловіком переїхали сюди з Києва, бо їй набридло жити в великому місті. Власний бізнес дозволяв їм жити, де завгодно. 

Руді довгі коси, які спадали на її вузеньки плечі наче хвилі бурхливого моря, Микола помітив одразу ж. Їй було близько 40, але виглядала вона краще всіх молоденьких дівчат з його містечка. Через місяць після першої зустрічі вона вже була в його ліжку. Її не розумів чоловік, друзі, увесь світ. Та він зрозуміє, він врятує її від усього. Щастя Олени стало ціллю його життя. 

Але він з нею не справиться. Адже в його поштовій сумці лежить цей триклятий лист.

Ці думки проходили по всьому тілу та приносили йому майже фізичний біль. Тому він вирішив відстрочити момент передачі листа та зайшов в бар по дорозі. Це був невеликий темний куточок з 4 столиками та барною стійкою, до якої і направився Микола. 

• Пива.

Бармен кивнув головою та через півхвилини келих вже стояв на стійці. Микола спорожнив його за 5 хвилин і одразу ж попросив другий. Хоча на вулиці був ще тільки обід, бар був повний місцевих п’яничок. Хтось з них сміявся, розказуючи непристойні жарти, а хтось вже куняв над столом. І тут за столиком в кутку він помітив чоловіка Олени. Він явно вибивася з завсідників цього місця. Микола пошвидше відвів погляд, хоча і подумав, що той його не бачить. Він був не правий. Женя, так звали чоловіка, його помітив. 

• Вільно? 

Не ставши чекати відповіді, він сів на стілець поруч. Підкачані до ліктів рукави сорочки підкреслювали великі руки, а через розстібнуті, чи то через спеку чи то через алкоголь, гудзики стирчало чорне волосся. Він зробив великий ковток зі стакану наповненого чимось, схожим на віскі та закурив.

• Добрий день! - привітався Микола. - Для вас сьогодні пошти немає. 
• Ах ти ж малий гівнюк.

Голос Жені став тихенький, щоб окрім Миколи ніхто його не чув. Він дарма старався, адже все одно на них ніхто не звертав уваги.

• Ти ще будеш мені тут комедії розігрувати. Думаєш, я не знаю про тебе з Оленою? - рука стиснулась в кулак і почала їхати повільно по столу, але через кілька сантиметрів зупинилась, схопившись за стакан. 

В голові Миколи зависли всі думки та він не міг вимовити ні слова. Ось це довгоочікуване розтягення часу, про яке мріяв Микола. Він не знав, що зупиниться в такому непідходящому моменті. 

• Я…, -  почав Микола.
• Закрийся. Я не хочу нічого чути. Яка вона гарна, як ти її кохаєш. 

Ось воно, ось як можна врятувати Олену. Як не дати цьому клятому листу потрапити до адресату.

• Послухайте, я не буде виправдовуватись. Але в нас є одна спільна проблема. 

Чоловік напрягся, але не став, чи просто не зміг, його перебивати.

• Пам’ятаєте тиждень назад в місцевій газеті писали про ДТП. Якась машина збила маленького хлопчика та навіть не зупинившись, втікла.
• До чого це? Нащо ти це зараз говориш?
• В мене в сумці зараз лист від Олени. В ньому вона зізнається, що це вона була за кермом і я несу його нашому дільничному. Ви розумієте, її посадять. - голос Миколи почав тремтіти.

Микола бачив, як очі Жені з кожною миттю стають ясніші та тверезіші, неначе його облили холодною водою та напоїли літром міцної кави.

• Що ти мелеш? Ти…

Але Микола не дав йому договорити. Він швидким рухом дістав з сумки конверт та поклав на стіл.

Тремтячі руки підняли його в повітря та піднесли до очей, в яких вже не залишилось ні краплі сп’яніння.

• Це її почерк. Що це? 

На вустах застрягли ще тисячі запитань. Але Микола не дав їм шансу бути сказаними.

• Вона їхала з міста. В них же зустріч якась була з подругами. Вона не була п’яна, просто випила один чи два коктейлі. А дороги в нас вже давно не підсвічуються. Тому і не побачила його. Вона була дуже перелякана. Коли вона приїхала до мене, то... 
• Вона приїхала до тебе? Одразу? Не додому? Чому вона мені нічого не сказала?
• Вона…
• Ти не занесеш цього листа в поліцію. Я не дозволяю.
• Але це було її бажання. Вона вже тиждень не спить, не може собі пробачити цього. Але я теж не хочу його нести, не хочу її втратити… - на чих словах він трохи запнувся та опустив очі. - я дуже сподіваюсь, що ви мені допоможете її вмовити не робити цього.