Епілог

Минуло пів року. На невеликій літній терасі затишної кав’ярні в центрі міста зібралися п’ятеро дівчат. Перехожі бачили просто компанію подруг, які сміялися та пили лате, але якби хтось пригледівся уважніше, він би помічив дивні деталі.

​На столі поруч із чашками лежав старий фотоапарат Софії, у якому більше не закінчувалися кадри. Марта гортала стрічку в телефоні, але її екран більше не видавав помилок — він світився чистим, спокійним світлом. Леся прийшла в кулоні з маленьким камінчиком з Карпат, який ледь помітно пульсував синім, коли вона посміхалася.

​— Знаєте, — сказала Настя, спостерігаючи за своєю тінню, яка мирно відпочивала біля її ніг на сонячному асфальті, — я досі іноді здригаюся, коли чую скрип гойдалки. Але потім згадую ту ніч у котельні й розумію: ми сильніші за будь-який скрип.

​Емма дістала з сумки невеликий блокнот. Це був той самий «Останній лист», який вона перетворила на щоденник.

— Поштар хотів, щоб наші історії були запечатані в конверти, — тихо мовила вона. — Але ми самі стали авторами.

​Дівчата підняли свої горнятка, ніби салютуючи одна одній. У цей момент сонце яскраво спалахнуло, відбиваючись у вікнах кав’ярні. На мить у відображенні скла з'явилися не п’ять дівчат, а п’ять Вартових, оточених золотавим сяйвом. Позаду них більше не було тіней монстрів, ляльок чи відьомських проклять. Тільки чистий горизонт.

​Вони допили каву і розійшлися кожна у свій бік, але кожна знала: якщо темрява знову спробує повернутися, десь у кишені задзвонить телефон, спалахне камера або засяє руна на старому щоденнику.

​Цикл був завершений. Але їхнє справжнє життя тільки починалося.