Розділ 3 . Останній конверт - свобода

Повітря в передпокої стало настільки густим від запаху старого паперу, що Еммі було важко дихати. Поштар — висока постать у довгому чорному плащі, чиє обличчя було приховане за маскою з поштових марок — почав повільно виходити прямо зі стіни, де висів годинник. Його пальці, схожі на гострі пір’я для письма, тягнулися до горла дівчини.

​— Твоя історія... має бути запечатана... — проскрипів він, і з його рукавів посипався чорний попіл.

​Але Емма більше не відчувала того паралізуючого страху. Вона відчула тепло ліворуч — там стояла Леся з Карпат, тримаючи в руках ніж із рунами, що світився синім полум’ям. Праворуч Марта підняла свій смартфон, екран якого випромінював яскраве біле світло, засліплюючи монстра. Софія навела об’єктив камери, фокусуючи реальність, а Настя міцно тримала Поштаря за його власну тінь, не даючи йому ворухнутися.

​— Ми не просто сторінки у твоїй книзі! — крикнула Емма.

​Вона підняла той самий лист, який щойно отримала. Він був чистим. Поштар не встиг дописати її фінал. Емма вихопила з сумки червону ручку і швидкими рухами написала поверх паперу лише одне слово: «СПАЛЕНО».

​У ту ж мить Леся торкнулася листа своїм магічним ножем. Папір спалахнув не звичайним, а золотавим вогнем. Полум’я миттєво перекинулося на гори конвертів на підлозі, на нитки Часу і на самого Поштаря.

​Монстр почав розпадатися на тисячі клаптиків паперу, які підхопив раптовий вітер. Годинник на стіні вибухнув дрібними скалками, і цифри, що танули, зникли разом із ним.

​— Дякую... — почула Емма шепіт чотирьох голосів. Постаті дівчат почали повільно танути в повітрі, повертаючись у свої власні історії, тепер уже вільні від проклять.

​Емма заплющила очі від яскравого спалаху.

​Коли вона розплющила їх знову, у під’їзді панувала тиша. Звичайна, спокійна тиша. Вона стояла біля поштових скриньок. Скринька №13 тепер була пофарбована у звичайний синій колір, а замок на ній був зламаний. Всередині лежала лише одна стара газета за минулий тиждень.

​Емма вийшла на вулицю. Весняне повітря було свіжим, без жодного натяку на запах оцту чи старого паперу. Вона дістала телефон і побачила повідомлення в груповому чаті від друзів: «Еммо, ти де? Ми вже чекаємо в кіно!».

​Вона посміхнулася і пішла назустріч сонцю. Вона знала: кожна з них — Марта, Леся, Софія, Настя і вона сама — тепер самі пишуть свої історії. І в цих історіях більше немає місця для монстрів із минулого.