Розділ 2 . Годинник без стрілок

Емма кинулася вгору по сходах, намагаючись не озиратися. Кожен удар годинника віддавався в її скронях, наче важкий молот. Підлога під ногами здавалася м’якою, ніби вона бігла не по бетону, а по купі старих листів.

​Вона влетіла у свою квартиру і зачинила двері на всі замки. Серце калатало так сильно, що, здавалося, воно от-от вистрибне з грудей.

​— Це просто жарт... — прошепотіла вона, сповзаючи по дверях на підлогу. — Просто чийсь дурний розіграш.

​Вона все ще стискала в руці той самий вологий лист. Емма піднесла його до світла лампи у передпокої й з жахом помітила, що текст змінився. Тепер там було написано:

«Ти не втекла. Ти просто змінила одну кімнату на іншу. Подивися на стіну».

​Емма повільно підняла погляд. Там, де раніше висіло звичайне кругле дзеркало, тепер висів величезний старовинний годинник з маятником. Його стрілок не було, але цифри на циферблаті повільно танули, стікаючи вниз, наче чорні сльози.

​Раптом телефон Емми завібрував у кишені. Прийшло повідомлення від невідомого номера. Це було фото... її самої, яка зараз сидить під дверима. Але на фото на її плечі лежала довга, бліда рука в чорному рукаві.

​— Ні! — Емма відкинула телефон.

​Вона почула тихий звук паперу. З-під вхідних дверей почали повільно просуватися конверти. Один за одним, вони заповнювали передпокій. На кожному було написано її ім'я, але пошта була адресована в різні роки: 1920, 1950, 1998... і навіть 2050.

​— Я не хочу бути листом! — крикнула Емма, хапаючи ножиці з тумбочки.

​У цей момент двері годинника на стіні відчинилися. Звідти замість зозулі визирнула маленька порцелянова голова ( знайома нам з попередньої історії про Софію!).

​— Час просити допомоги, Еммо, — проскрипіла голова. — Твої подруги по нещастю вже тут. Подивися в об'єктив...

​Емма згадала, що в неї в сумці лежить старий «Нікон», який вона колись купила на розпродажі. Вона схопила камеру і подивилася крізь відеошукач.

​Світ змінився. Вона побачила, що вся її квартира обплутана тонкими чорними нитками, які тягнуться від поштової скриньки в під'їзді. А в кутках кімнати стояли прозорі постаті дівчат: одна з телефоном, інша з відьминим ножем, третя з дзеркалом.

​Це були Марта, Леся, Софія та Настя. Вони прийшли, щоб допомогти Еммі розірвати коло «Поштаря».

​— Ми разом, — прошепотіли голоси в її голові. — Світло спалаху — це наш ключ.