- 17 –

- 17 –

Того ранку вона прокинулася втомленою. Не виспалася через прокручування в голові отого всього. Тому була ментально виснажена й трохи розгублена. 

Попри оце все, Роксі вилізла з-під теплої та затишної ковдри, одягнулася й звично заплела волосся у просту косу. Після цього зі спокійним і невимушеним виглядом спустилася на сніданок.

***

Цього ранку Бастіан був, як завжди, привітним та ввічливим. Вони звично поснідали під беззмістовне базікання. Настрій в обох трохи покращився. День обіцяв бути приємним, проте не безтурботним.

Після сніданку Бастіан повідомив:

- Маю поїхати у місто зараз же. Є деякі справи, котрі потрібно владнати зранку. Заразом зазирну до спеціаліста щодо протеза на крило. Поговорю з ним, може, щось вигадає.

- Не переживай. Я сама впораюся. Знайду собі заняття до твого повернення. У мене сьогодні якраз примірка сукні. Потім прогуляюся пошукаю щось на додачу та якісь сувеніри. Усе буде добре. – запевнила вона «хоста».

- Сподіваюся. – відказав він м’яко: - У будь-якому разі, я попросив візника наглянути за тобою. Якщо щось трапиться чи ти загубишся – поклич його, він допоможе. Принаймні обіцяв мені.

- Не потрібна мені охорона. Я не надовго. Повернуся ще до сутінків. Не переймайся. – усміхнулася Роксана.

Їй була приємна така турбота, та водночас трохи тривожила, бо здавалася не щирою, а пересторогою на грані з контролем.

Проте, Бастіан спробував пом’якшити ситуацію, заявивши:

- Візник не буде тобі заважати. Просто чекатиме тебе на вулиці. Прийде тільки якщо покличеш.

- Добре. – зітхнула Роксана: - якщо тобі так буде спокійніше не буду ховатися.

Бастіан кивнув: - Мені вже час.

 Він попрощався і пішов. Роксі провела його поглядом та не поворухнулася.

Вона ще трохи посиділа, міркуючи як їй далі бути. Крутила у руках чашку з залишками трав’яного чаю й вдивлялася у припорошений свіжим сніжком пейзаж за високим вікном. Врешті чай закінчився, а жінка вирішила відкласти з’ясовування стосунків до вечора. Увечері поговорить з Бастіаном й з усим розберуться, а поки потрібно зайнятися іншими справами.

Роксі допила чай, узяла книжку й пішла до вітальні. Вмостилася на канапі й на годинку відволіклася на читання, аж поки не настав час збиратися до міста. Тоді вона попрямувала переодягтися й прихопити сумку для покупок, які планувала зробити.

***

Роксана переодяглася у спідницю з товстої тканини та жакет з неї ж, котрі їй підготувала Дебра. Пов’язала шийну хустку. У спальні якраз скрипнули двері й зайшла покоївка.

- Давайте допоможу вам з волоссям. – запропонувала вона.

- Добре. – кивнула Роксі.

Дівчина вправно згорнула косу на потилиці й заколола її в охайну зачіску в формі корони. До цього всього за допомогою довгої шпильки приколола капелюшок у тон до одягу.

Роксі узяла сумку й уже збиралася іти, коли Дебра зупинила її:

- Щось трапилося? Якась ви сумна сьогодні. З бароном посварилися? Наче б то ще вчора у вас була ідилія…

- Все нормально. Просто не виспалася. – відмахнулася Роксана.

Не хотіла ділитися з покоївкою подробицями своїх стосунків з «хостом».

- Я просто подумала, .. у вас якісь непорозуміння, після вчорашнього… - вона трохи зашарілася.

Роксана питально подивилася на неї, спонукаючи договорити. Помітно, що Дебра не хоче влізати у чужі стосунки, просто спробувала трохи підтримати.

Тим часом дівчина витягла з кишені робочої сукні шийну хустку. Ту яка була на Роксані учора.

- Знайшла годину тому, коли прибирала в тій кімнаті. – проговорила вона, демонструючи тканину гості.

- Ясно. Все добре. Просо я трохи напружена. Не виспалася. – заспокоїла Роксі покоївку.

Не дивно, що обслуга помітила їхні учорашні «розваги». Вони ж такого шуму наробили. Особливо коли бігали двором та будинком. Та ще й Дебра прибирала кімнату, тож очевидно, що про усе здогадалася.

Поки Роксі розмірковувала про те все, вони попрямували униз. Дебра подала гості шубку та рукавички. Вона натягла верхній одяг і вийшла з будинку.

Попрямувала припорошеною тонким шаром снігу доріжкою у бік стайні. Хвилина й вона вже на місці. Кликати нікого не довелося. Біля воріт на неї вже чекала карета. Роксі привіталася з візником, пояснила йому куди їй потрібно та залізна всередину. Конюх відчинив ворота й карета неспішно викотилася на гірську дорогу.

***

Її зустріло місто, заповнене галасливим натовпом. Люд юрмився на вузьких вуличках, поспішаючи у справах та на закупи. Візник зупинив карету у тихому закутку неподалік магазину ленни[1] Ренан. Роксі вилізла з карети, обмінялася з візником парою етикетних фраз та попрямувала до знайомих дверей.

Наступну годину вона вела перемовини з кравчинею та міряла майбутню сукню. Наряд вже майже готовий. Залишилося доробити дрібні деталі.

- Я підгоню й післязавтра, якщо все буде добре, можете забирати. Якраз напередодні балу. – констатувала майстриня.

- Добре. – усміхнулася у відповідь Роксі.

Вона спитала в кравчині поради щодо аксесуарів до святкової сукні. Вони ще трохи поговорили, а тоді розійшлися.

Роксі залишила майстерню, а потім і магазинчик кравчині. Опинилася на галасливій вулиці. Вона неспішно пішла крізь строкатий потік перехожих. Думала ще пройтися крамничками. Потребувала дрібничок для волосся, щоб зробити святкову зачіску на бал, та якихось цікавинок  як сувенірів. Тож, шукала потрібні магазинчики у торгівельному кварталі.

Так проминула година. Роксана придбала кілька дрібниць, прогулялася і вже хотіла йти шукати візника, коли її увагу привернула одна будівля скраю вулиці.

Двері крамниці, чиї вітрини були завішані мальованими афішами, були розчахнуті. Туди поволі стікалася юрба молоді. Роксані стало цікаво, що там таке відбувається. Який захід може бути у тихій книжковій крамничці. Тож, вона повернула туди.