-10-

-10-

За пів години в кареті, опинилася на місці – у Вестеджі. Карета зупинилася поблизу міської брами. Роксі вилізла з позиченого транспорту, попрощалася з візником і поспішила втекти. Намагалася швидко опинитися якнайдалі від нього, аби лиш не здав барону. Несила вже сидіти в чотирьох стінах, хочеться прогулятися.

Її зустріло невелике провінційне містечко. Вузькі вулички, будиночки під черепичними дахами, симпатичні клумбочки. На вигляд, схоже на те, як зображали містечка Нового часу чи пізнього Ренесансу у кіно в її рідному світі. Подекуди, як кинеш оком – ідилічна картина, наче з полотен художників, а десь вбачається бруд і залишки талого снігу, котрий нікому було прибрати. Звичайне містечко минулого. Усе цілком передбачувано.

Це додало наснаги трохи розгубленій туристці. Роксана без зайвих міркувань покрокувала першою ліпшою вуличкою, роздивляючись околиці. Вибір виявився невдалим. Вона все далі й далі заходила углиб житлового кварталу.

Роксана розгублено вешталася брукованими вуличками. Навколо походжали місцеві, але візитерка на них не зважала. Ошелешено роздивлялася архітектуру.

Усе було одноманітне. Невеликі будиночки з сірого каменю та дерева, коричнева черепиця на дахах та низьких навісах, мутнувате скло у вікнах. Усе ідилічно однакове. Таке складно запам’ятати. Тим і важче навчитися орієнтуватися.

Останнє напружило туристку. Місто, звісно ж, невелике, та, не знаючи дороги, можна годинами блукати між трьох будинків — ходити колами й не знаходити виходу.

А пейзаж усе не змінювався. Один квартал, інший. Усе простенькі, проте охайні оселі середнього класу. Різнилися лише двері та клумби біля низьких ґанків.

Не заблукати б тут. А ще, знайти б дорогу до гостинного помешкання місцевого управителя. Чи хоча б резиденцію агенції з подорожей в інші світи. Місцеві учені з «Порталу» їй точно допоможуть. Хтось та й має там бути. Але де та будівля Роксана не мала жодного уявлення. І спитати ні в кого.

Навколо снував місцевий люд. Чоловіки й жінки куталися у сіре хутро. Ті хто менш заможний – носили сірі або коричневі куртки з глибокими капюшонами, за якими ховали погляди. Не надто багаті жінки куталися у подовжені плащі з товстої тканини, утеплені якимсь дешевим хутром, котре визирало з рукавів та утворювало комір. Вони також ховали голови під глибокими капюшонами. Багаті пані вирізнялися з-поміж перехожих різноманітними капелюшками різного розміру і форм.

Та всім їм не було діла до незнайомки. Хоч місто й невеличке, та несхоже, щоб нова людина когось схвилювала. На Роксі ніхто не зважав. Усі швидкими кроками проходили з вулиці на вулицю, або до будівлі, чи в напрямку майданчика, де візник висадив Роксану.

Іншосвітянка ж і далі походжала містечком, розглядаючи будівлі. За пів години, Роксі вже почала побоюватися, що реально заблукала. Вона зрозуміла, що схибила. Втекти від дракона та піти вештатися містом на самоті було поганою ідеєю. Важкувато зорієнтуватися самій у незвичному середовищі. Та ще й коли мало про те середовище знаєш.

Йдучи далі, Роксана вже не стільки роздивлялася архітектуру, скільки розмірковувала над тим, як дістатися домівки. Вже звечоріло. Місто огорнули сутінки. Навколо поступово, один за одним, розгоралися кристалічні ліхтарі, здалеку схожі на великі соляні лампи на високих підставках. Місто підсвічувало слабке білувате світло. Дорогу було видно добре, та й народу на вулицях ставало більше. Проте усі вони прямували до центру у пошуках розваг чи заходили до різноманітних закладів. Тож, Роксі вирішила, якщо не знайде дорогу – піде у той бік, а там видно буде.

Врешті, походивши з годину, Роксана дісталася торгівельного кварталу. Тут їй стало веселіше. З’явилася надія знайти прихисток, як що що. 

Вона повільно пішла далі, вивчати район. Роздивилася мальовані вивіски. Крамнички, якісь заклади, майстерні, ресторанчики. Навкруги гомонів народ, гуляючи компаніями чи парами. Перемовлялися між собою, не звертаючи увагу на інших.

- Крамницями пройтися, чи що? Не повертатися ж з порожніми руками, а так хоча б з користю проведу час. Невідомо чи вдасться ще раз тут побувати. – подумала Роксана.

Їй здалося, що ще не надто пізно. Та й заклади ще працюють, можна встигнути щось побачити.

 Тож, Роксана трохи затрималася. Знайшла банк і поміняла гроші. На щастя, установа, що працює з іншосвітянами відшукалася доволі швидко, тому часу на походеньки торгівельним кварталом вистачить. Тим Роксі й зайнялася, одразу як одержала блискучі монетки.

Місцеві гроші, як їх назвав працівник банку – Хенни, являли собою золоті, срібні та мідні монетки. З одного їх боку зображалася цифра, а навколо неї візерунок з хвойних гілочок, наче основа для різдвяного вінка. На іншому боці вигравіювано герб Драгонмонту: щит, на якому зображено дракона, що летить над горами.

Роксі з хвилину роздивлялася монети, а потім сунула їх у кишеню шубки й таки вийшла з банку. Пішла далі вивчати околиці.

Прогулялася крамничками, придбала кілька дрібниць на згадку. Відпочила у жіночому салоні, вивчаючи тутешні косметичні процедури. Як виявилося, тут це таке собі поєднання салону краси та спа. Тож мала можливість розслабитися та ознайомитися з іншосвітними надбаннями й тенденціями сфери краси.

Вийшла звідти й у піднесеному настрої покрокувала містечком. З новою полотняною сумкою з сувенірами та наснагою після короткого відпочинку, Роксана пішла шукати карету, щоб дістатися будинку Кейнгерів.

Ступивши на темні вулички, вона аналізувала свої відчуття, а заразом шукала стоянку карет. Після ельфійських масок та драконових обгортань у салоні, настрій покращився. А після масажу фізична втома відступила, тож сил на дорогу додому було вдосталь. Тому впевненим твердим кроком вона йшла темними вуличками, поглинута думками.

Роксі все ще намагалася бути обережною, та вже менше нервувала. Дівчата (працівниці салону) підказали їй у який бік іти, тож вона вже не боялася заблукати. Просто шукала потрібний п’ятачок у закутку Вестеджу, розмірковуючи про день, що минав.