-8-

-8-

Наступного ранку погода налагодилася. Завірюха вщухла й з-за хмар знову визирнуло місцеве світило. Жарон[1] залив усе своїм яскравим світлом. Свіжий сніжок блищав у променях синюватими кришталиками.

 Роксана дивилася у вікно, в очікуванні часу, коли потрібно буде йти на сніданок й розмірковувала. Вона сподівалася на прогулянку у компанії свого «хоста».

Бастіан обіцяв їй прогулянки навколо маєтку та краєвиди, а ще жодного разу нікуди її не водив. Минула вже майже половина відпустки, а вона бачила лише маєток барона.

Роксі розчаровано зітхнула й встала з підвіконня. Одягла вже іншу, прогулянкову сукню з м’якого, проте теплого попелясто-сірого сукна з трикутним вирізом. Виріз оздоблював комір, а під вирізом пришиті декоративні ґудзики, що створювали ефект відокремленого від простої прямої спідниці, жакета. На додачу, декольте прикрасила білосніжною шийною хусткою зі старанно промальованими молодими гілочками з дрібними молодими листочками. Заплела косу, скріпивши ту білим шнуром.

Про всяк випадок глянула у дзеркало. Цей образ здався їй ще більш домашнім, проте її запевняли, що така сукня підходить для прогулянок. Роксана не відчула ніякої особливої незручності, тож вирішила на те не зважати. Натомість поспішила вниз, до малої їдальні, де має зустріти дракона.

***

Бастіан, що вже третій день поводився підкреслено стримано та ввічливо, привітав її так само. Поки снідали яєчнею на грінці та пили зелений чай, теревенили ні про що. 

Здавалося, господар маєтку не підпускає гостю до себе занадто близько. Ніби щось приховує. Чи хоче, щоб вона про щось не дізналася. Роксі ж вдавала, що не помічає цього й поступово і дуже обережно намагалася втертися у довіру та вивести на сердечну розмову. Можливо, так він розкриється і їй вдасться підібрати до нього ключик. Принаймні вона на це сподівалася.

Після сніданку дракон неочікувано покликав гостю на прогулянку. Звісно ж, та радо погодилася й побігла за верхнім одягом.

Взувши високі зимові чоботи й прихопивши сірого капелюшка прикрашеного темно коричневою стрічкою з м’якої шкіри та шкіряні рукавички, Роксана спустилася в хол.

 Там на неї чекав Бастіан. Дебра подала їм верхній одяг та пішла собі прибирати. Вони надягли шуби та капелюхи й вийшли на двір.

Підморожувало. Свіжий сніг іскрився на сонці. Хвоя виглядала з-під нього яскравими зеленкуватими плямами.

Вони неквапливо попрямували доріжкою. Роксі, ступаючи слідом за Бастіаном, натягнула рукавички, наздогнала його та обережно узяла під руку. Той дивно на неї зиркнув, наче не міг повірити, що від нього не відскакують з огидою. Проте відштовхувати супутницю не став. Обережно підтримуючи, щоб вона не підковзнулася на свіжому сніжку, повів милуватися краєвидами.

Тим часом, щоб відволікти його від обмірковування її дій, Роксі почала теревенити. Розпитувала про місцевість та сусідів. Все, аби Бастіан не звернув уваги на її дію і не подумав, що вона навмисне так вчинила. Водночас вонинеквапливо йшли, милуючись засніженими луками та лісом на горизонті.

Внизу на плато розкинулося місто, яке звідси, з підвищення, виглядало казковим. Маленькі мальовничі будиночки з дахами присипаними снігом. Над димарями звивався дим й нісся кудись під впливом ледь відчутного вітерцю.

Вони йшли, тихенько розмовляючи й насолоджувалися краєвидом. Окрім мальовничого містечка унизу, навколо панувала тиша та м’яка стійкість природи. Велич хвойного лісу. Вічноплинність річки, що бігла кудись з гір, луками й ховалася поміж лісом. Все це навіювало спокій та врівноваженість.

Роксі, навіть, забула про свій план витягти з Бастіана зізнання в проблемах, щоб спробувати допомогти. Вона мовчки йшла, тримаючи його під руку та милуючись краєвидами слухала неважливу, проте таку теплу та просякнуту світлом оповідь.

Бастіан згадував минуле, й водночас змальовував гості красу свого світу. Він, немовби розчинився в словах та образах, розповідаючи, як літав над горами. Як всотував у себе велич засніжених вершин та шир моря. Він, навіть, забув про свій план триматися осторонь. Просто не зміг не говорити про те, за що любив свій світ.

Вони обійшли чистий клапоть кам’янистої землі неподалік маєтку. Постояли й подивилися як на луках вигулюють коней і неквапливо попрямували до маєтку.

Решту прогулянки вони мовчали. Те, що так добре почалося, майже зійшло нанівець. Дракон поринув у меланхолію.

 Роксана помітила як змінився настрій «хоста». Вона спочатку зраділа, коли він почав розповідати про польоти, аж тут замовк. Бастіан схоже замкнувся у собі. Здається, боявся сказати зайвого.

Треба його підштовхнути мовити ще, хоч пару фраз по суті, чи що. Може, це допоможе йому розкритися та врешті виговоритися. Роксана з кожною хвилиною запевнялася, що від того дракону стане краще.  Тож на зворотному шляху спробувала спровокувати відверту розмову. Вона обережно запитала в нього: - Ти більше не літаєш? Тобі ніколи? Чи це через мою присутність? – хоча бачила, що це не так, але казати в лоб не стала. Все ж вирішила зберігати обережність та тактовність. Хто тих ящерів іншосвітних знає. Раптом. він образиться й вижене її. І усі її спроби допомогти зійдуть нанівець, бо він може ще й передумати брати участь в цій програмі й більше не запрошувати до себе іншосвітян. А це означатиме, що повернеться до того, з чого розпочав самотерапію.

- Ні. Ти тут не до чого. – сухо відказав Бастіан.

Він поринув у себе, щільно зачинивши двері у своє серце. Знову став льодяною брилою.

Роксі стиха зітхнула, зібралася та спробувала ще раз: - Ти … - ем, — вона зробила ввічливу паузу.

- Що? – спитав той беземоційно.

- Ти більше не можеш літати! – на одному диханні видала вона й аж зіщулилася, побоюючись реакції співрозмовника.

Та він не помітив того. Дракон здригнувся. Вирвав руку з її хватки й втупився в її обличчя очима, що нервово світилися.