-1-

-1-

Яскрава та світла новобудова у тихому районі провінційного містечка похмуро мокла на осінньому дощі. Сіре небо затягнуте хмарами вже другий день щедро поливало землю струменями холодної води. Від чого двір поруч з красивою модерновою багатоповерхівкою зі скла й бетону здавався сірим, а не затишно барвистим. Зелено-біла будівля поблякла, відображаючи похмурість кінця осені. Дерева скинули пожовкле листя та стояли голими коричневими скелетами в очікуванні снігового покриву. Травка побуріла й брудно-зеленими клаптями вкривала спорожніли клумби, серед яких стирчало гілля донедавна мальовничих кущиків та квітів.

Усе натякало на пітьму та смуток. Й такі декорації якнайкраще пасували до сцени, що розгорнулася у дворі багатоповерхівки.

***

Темна самотня постать ховалася у глухому закутку, де сходилися боки двох багатоповерхівок. Стояла у тіні модернової квадратної альтанки. Плащ вимок під холодними краплями осіннього дощичку. Чоловік переступав з ноги на ногу, бо вже почав замерзати, але вичікував.

І от, нарешті, йому усміхнулася удача. Він тихо й вийшов з-за альтанки та гайнув до під’їзду, двері котрого скрипнули секунду тому, відчиняючись.

***

Роксана штовхнула важкі двері під’їзду й ступила на холодну й вогку, залиту осіннім дощем вулицю. Під навісом було не так мокро, та навкруги ще накрапував дощик. Роксі невдоволено скривилася й відкрила парасольку. Неквапливо покрокувала поміж калюж до паркувального майданчика за рогом, де мешканці елітного житлового комплексу ставили свої автівки.

За спиною почулися чиїсь кроки. Швидкі важкі. Хлюпання води та важке дихання. Мить і її схопили за лікоть й різко розвернули до себе.

Роксі отетеріла. Вона шоковано завмерла. Стала й вирячила очі, вороже витріщившись на чоловіка, котрого донедавна кохала.

Вона одразу ж впізнала свого колишнього чоловіка. Розлучилися вони не так давно. Лише місяць минув як роз’їхалися. Ще й останнє судове засідання не відбулося, тож Валік не змінився, не встиг.

На неї сухо й трохи зловісно дивилося підступно смазляве обличчя, обрамлене капюшоном темного плаща. Сині очі вороже блищали, обіцяючи вкрай неприємну розмову. І вона не забарилася. Валентин різко видав, поки вона не отямилася й не втекла:

- Як ти могла? Невже я мало для тебе зробив? Невже не заслуговую на крихту поваги, після усього, через що ми пройшли разом?

Роксана вже опанувала себе, тому на такий закид, невдоволено пирхнула й насмішкувато відбила закид колишнього: - Взагалі-то нічого! Ти не зробив для мене нічогісінько! Лише жив моїм коштом!

- Я шукав себе! Своє покликання! – відказав він різко: - Чоловік має реалізуватися.

- Так. Але ж не коштом дружини. – обурилася вона.

- А тобі важко було мене підтримати?

- У чому? У неробстві? Чи зрадах? – іронічно відказала Роксана й перейшла на суворий тон: - Я довго закривала очі на твої вибрики. Сподівалася, ти опануєш себе й врешті заспокоїшся. Дала тобі гроші на бізнес, сподіваючись, що ти врешті решт матимеш заняття й відвернешся від вечірок та клубів. Ти ж натомість пішов ще далі… Почав зраджувати. Не просто знайомитися й гуляти з усілякими… – вона затнулася на хвильку. Перевела подих й закінчила гнівну промову: - Почав води своїх коханок у МОЮ КВАРТИРУ... – наголосила на останньому.

- Нашу. – перебив він, прискіпливо виправляючи: - Ми жили там разом.  Вона була придбана для сумісного проживання.

- МНОЮ. Тому я й наполягла на продажу тієї квартири та переїхала звідти. Бачити не можу ті стіни. І твоє шмаття. Гидко від розуміння, що мені не просто зраджували, а за моєю ж спиною шукали навий гаманець.

- Припини мені виносити мені мозок! Давай поговоримо як дорослі люди, а не ображені підлітки.

- Добре. Що тобі від мене треба? – холодним діловим тоном відповіла Роксана, загнавши гнів якнайглибше всередину себе.

Гадала, так він швидше від неї відчепиться. Уже й не сподівалася до нього достукатися й бодай щось довести. Він невиправний. Не має бажання жити нормально, тож, нехай іде собі. Нова покровителька хай з ним мучиться. А з неї вже досить! П’ять довгих років вона терпіла. Все! Терпець увірвався! Більше не може! Усе згоріло в тих муках. Усі почуття й надії. Їхні стосунки – попелище. Марно вже намагатися їх лагодити. Тому й не варто нервувати через те. Тож, Роксана Думчук зібралася з думками й з холодною головою підійшла до нав’язаного з’ясовування стосунків.

- Щоб ти припинила викаблучуватися й, нарешті, закінчила розподіл майна. – жорстко мовив він.

- І віддала тобі частку свого бізнесу? А шнурки тобі не накрохмалити?

- Не заводься. Розподілити бізнес було б справедливо. Акції твоєї фірми тебе не до чого не зобов’яжуть.

- І не мрій! – жорстко відбила пані Думчук, враз входячи в образ розгніваної директорки: - Гроші за половину квартири я тобі віддала. Машину, котру, між іншим, я тобі подарувала, залишила. Бізнес твій, прости Господи, не чіпала. Чого ти ніяк від мене не відчепишся? Грошей хочеш? Тобі мало?

- Хочу частку в бізнесі. Напам’ять. Щоб іноді тобі про себе нагадувати, кицю. – вдавано солодким тоном проговорив той.