Все гірше, ніж здається

Коли він встав з колін, то відчув, що сьогодні так просто не засне. Ноги самі несли його через міст, на той берег - туди, де він народився, двадцять два далеких роки тому. Де поруч з цим місцем в десять років він зустрівся з Карло, де в шістнадцять вони пили, прощаючись і відправляючи Андре в туманний Альбіон на навчання. Ноги несуть його в таверну «За рікою», щоб він міг замовити собі найдешевше пійло, нажертися і забути те, що сталося.

«Маску краще зняти ...» - подумав він, відчиняючи рипучі двері трактиру. Напевно, вже досить пізно. Людей в таверні можна було перерахувати по пальцях, і це дуже дивно - коли він бував тут раніше, було багато людей. Андре обвів весь трактир поглядом людини, що навіть у вільний час спала мало, давно втомленої від життя. Незнайомі обличчя... Може, він і бачив їх в минулому, але зараз вони ні про що йому не говорили. Крім одного…

За дальнім столиком на самоті сидів Дієго. Маска була поруч з ним, в руці він стискав великий дерев'яний кухоль, дивився в одну точку - кудись прямо перед собою і нижче. Очі у нього теж були втомлені. Його було, як і завжди, важко помітити, адже він все ще залишався тіньовим клинком свого брата. Тільки ось Родріго вже не було...

Андре взяв собі елю і підсів до нього. Дієго не звернув на нього ніякої уваги. Песте дивився на нього, чекаючи, що той щось скаже, але Гарсія мовчав, як мовчав завжди.

 - Мені шкода, Дієго, - сказав Андре.

Дієго промовчав. Все, що він зробив - відпив з кухля і голосно поставив його на стіл.

- Забирайся, - хрипким голосом сказав іспанець. - Він не був тобі ні другом, ні приятелем. У тебе немає причини пити.

Сперечатися з ним не хотілось. Родріго і справді не був Андре ніким, навпаки, вони вічно сварилися. І в момент, коли все начебто рухалося до поліпшення відносин, Родріго помер.

 - Мені дійсно шкода, - повторив Андре.

Дієго знову промовчав. Це його мовчання часом було нестерпним - з ним було важко спілкуватися. Можливо, так він реагував тільки на Песте. Як би там не було, у цей момент стало особливо важко.

Зрештою Дієго хрипко реготнув.

- Людина, ні, двоє людей, які весь цей час не упускали можливості познущатися над тобою... Тобі не хочеться посміхнутися? Серйозно?..

Андре опустив голову. Тепер уже він мовчав у відповідь. Краєм ока помітив, що Дієго дивився на нього в цей момент. Дієго ніколи раніше не дивився так на Песте - з явним інтересом. Це шанс, ниточка до поліпшення відносин.

- Ти, собака... - тремтячим голосом сказав Дієго, не даючи Песте відповісти що-небудь. - Це ти винен в його смерті!

- Я винен?! - сторопів Песте. – Яким чином?!

- Ти винен! - продовжував Дієго. - Не можна було давати Родріго різати хворого! Не потрібно було, тварюка ти така! - він двічі вдарив кулаком по столу.

- Гей! - гукнув до них лисуватий шинкар через стійку. - А ну вщухли, пиятики! У мене люди на другому поверсі сплять!

Дієго замовк, а Андре намагався заспокоїтися. Він зробив пару ковтків елю. Зараз йому нічого було сказати. І тоді іспанець тихо продовжив:

- Геть... Геть, Андре. Тобі тут не місце.

Песте встав з-за столика і пересів за інший. Все остаточно полетіло шкереберть... Дієго п'яний. Краще з ним поговорити пізніше. Ну і пішло це все! Значить, Андре теж нап'ється. Нічого втрачати. Або напитися, або сидіти тут до ранку. Винен, значить?!.. Він став швидко сьорбати ель і, коли закінчив, пішов за наступною порцією.

Так тривало до тих пір, поки його не розбудили дотиком до плеча і він не підняв голову з рук. В одній з них все ще був кухоль, з якого ель пролився на стіл. Голова макітрилася і боліла, похмілля... Цікаво, скільки ж грошей він прогуляв тієї ночі?.. Чумним лікарям платили немало, але до зарплати залишалося чекати цілий місяць. Песте підняв голову вище, щоб побачити людину, що перервала його сон. Перед ним стояла дівчина зі світлим, злегка завитим волоссям. У неї були незвичайно красиві карі очі і тонкі риси усього обличчя. Навкруги неї був неначе ореол посеред цих темних відтінків… І її ніжне обличча виділялося з них через те, що на ній був шкіряний плащ, а в руках вона тримала дзьобату маску. Лікар, як і Андре. Які несумісні образи... Вона співчутливо оглядала його. Андре примружив очі і хрипко промовив:

- Лючія? Що ти тут робиш?..

Лючія Де Берлоні. Та сама дівчина, думки про яку він взяв з собою з Оксфорду в Боргетто. Вони обидва, як виявилося, уродженці знатних родів з Мілана, тільки жодного разу не бачилися на батьківщині. Навчання познайомило їх, але навіть навчаючись вони рідко спілкувалися - все тому, що брати Гарсія насміхалися над Андре. Спроби зав'язати спілкування в їх присутності були рідкісними, а домовитися про особисту зустріч практично не виходило. Та й навіщо? Лючія, здається, сприймала Андре тільки як приятеля. Він же не був упевнений в своїх почуттях - адже явної відповіді від дівчини не було. А тепер вона тут. На мить Песте подумав, що погано було бачити її тут. Це погане місце для такої, як вона... Не дивлячись на те, що вона демонструвала якості, здебільшого непритаманні для інших жінок. Вона завжди міцно стояла на своєму, і їй було досить духу отримати вищу освіту. Але… Нехай би вона не бачила смерть навкруги. Тоді що вона тут шукає?

- Я тут з тієї ж причини, що і ти... - сказала дівчина. - Давай, вставай. Нам потрібно дещо зробити по роботі.

Андре, похитуючись, не поспішаючи піднявся зі столика і попрямував разом з Лючією до виходу. Якийсь час у дорозі вони мовчали, поки Песте не наважився на питання:

 - Як ти знайшла мене?..

 - Дієго сказав, що ти все ще в таверні. - сказала вона, а після додала: - Це так печально, що Родріго загинув.

- Так... - зітхнув Андре. - Я намагався поговорити з Дієго, але він звинуватив мене в його смерті.

- А що взагалі сталося? - запитала Лючія, повертаючись до Андре на ходу. - Дієго нічого не говорить, і я подумала, що краще запитати тебе.

- Це важко пояснити... - сказав Андре, згадуючи про те, що сталося вчора. - Один із засновників села заразився чумою, і коли Родріго спробував розрізати його бубони, хворий напав на нього. Цей мужик вдарив мене, і останнє, що я бачив, це те, як він кусає Родріго в шию. - Лючія мовчки слухала, не пробуючи перебивати. Песте ж трохи повагався і зробив висновок: - Незрозуміло, що... Вперше бачу, щоб хворі були настільки агресивні.