Чума вже почалася

Якомога далі, якомога довше, якомога швидше.

Люди бігли з міст, немов пацюки з корабля. Всі, як один, в страху. Топталися одне по одному. З витріщеними очима, змітаючи все на ходу, боячись, що потраплять під лезо жнучої світ Смерті. Її чорна тінь накрила півсвіту. Ти біжиш... Біжи і виживеш. Тому що так сказав лікар - людина, яка вміє поводитися з недугою, з невідомою силою, яка прийшла ззовні за гріхи.

Вони намагалися залишатися там якомога довше. Вони не знали, скільки ще доведеться чекати. Скільки ще часу буде потрібно на те, щоб всіх грішників викосило, коли закінчиться кривавий бенкет. І вони знали - недуга послана Згори. Нишпорить у пошуках тих, хто не сховався. Вона знає, що ви грішні. Чує ваше життя наскрізь. Ви грішні. Ви відповісте за це... І не нам судити, чи правий мор в своєму виборі. Він недавно порахував за грішника святого отця. Ми люди, а значить, ніхто з нас не може бути чистим... Ми грішні від самого народження. Як тільки зробили перший ковток повітря, як тільки покрились першим пилом і вперше засмерділи, просотавшись запахом цього світу… І мор це чує. Божий бич. Караючий меч, різка Бога, нашого Отця, невблаганно настигаюча і наздоганяюча нас, знаючих, що ми грішні.

Біжи якомога швидше цієї різки. Можливо, Отець не покарає тебе. Але ти знаєш, і нема чого нагадувати, що ти заслуговуєш на покарання. Зараз воно тебе обійшло... Але прийде час. Прийде Пошесть.

Люди бігли з міст куди могли: в найдальші куточки, в найбезпечніші і найтихіші місця, в стайні, в далекі села, накшталт Боргетто. Але чума була вже і там.

Миготіли дерева, клубочився пил. Далеко за спиною залишилася Генуя, а Лондон - ще далі. Він в Ломбардії, під'їжджає до Боргетто - села, де народився, і села, яке теж не обійшла чума. Щось турбувало його... Неприємне відчуття, і не скільки від того, що чума прийшла і на його малу батьківщину, скільки від того, що лікар знав - якщо чума прийшла і в село, ховатися тепер ніде.

«Ось уже рік, як чума в Генуї. На вулицях безлюдно й сіро. Люди, яких тобі все-таки вдалося побачити, стогнуть і хриплять, але ти не можеш зупинитися, аби допомогти їм. Твоя робота не тут. Погонич все сильніше б'є по коням, і ти віддаляєшся від цього міста, живого прикладу того, з чим тобі доводилося стикатися лише в порядку навчання, і лише теоретично».

Весь інший шлях лікар був напружений. Невже в Боргетто його чекає те ж саме? Людей в Генуї було так мало, що він лише сподівався на те, що в Мілані все обходиться легше. Боргетто був під його управлінням, і від нього залежало безпосередньо, як будуть жити там люди. Мимохідь лікар задумався про Лондон... Чума від нього далеко. Вона в Європі, а Альбіон - за морем. Але в Лондоні він бачив віспу та проказу, що спотворюють людей на все життя, мерзенні самому Богові хвороби, своя власна для міста Чорна Смерть. Віспа... Вона оголосила Лондон своїм домом. Вона була тут до чуми і буде після. Якщо чума прийде, віспа тільки поступиться місцем, але ніколи не піде.

«Я лікар... І я не доживу до того часу, коли хвороби перестануть бути нормою в житті людини. Мої діти, якщо я зумію дати продовження своєму роду, не доживуть до того, коли людям не потрібно буде вмирати для того, щоб жити. Я відчуваю, наскільки це неправильно... Я знаю, що так не повинно бути. Спаліть мене за єресь, але справа не в гріхах».

Нарешті, погонич зупинив коней і оголосив: «Прибули». Лікар передав йому капшук з монетами і зліз з воза. Масло робило його плащ липким, і чортовий пил з радістю осідав на ньому. Сьогодні була задуха - і без маски дихалося разюче легше. Коли погонич знову хльоснув коней, прямуючи вже, швидше за все, в Мілан, а пил розсіявся, даючи розгледіти стару батьківщину, він просто втомлено і напружено зітхнув. Він озирнувся - Боргетто залишилось все таким же невеликим селом. Люди зупинили роботу і витріщилися на нього, мабуть, не впізнаючи, та й він їх не впізнавав... І було, все-таки, відчуття, що тут щось змінилося.

Тільки-но лікар ступив крок, як прямо у нього під ногами пробіг чорний пацюк. Це змусило його відсахнутися. Чума вже почалася... І ось її перші ознаки. Щури розносять мор, немов пекельні гончаки. Вони брудні, мерзенні і небезпечні... Гарна причина згадати про одну необхідность. Він відламав від зв'язки часнику, що висіла в нього на шиї, одну часточку, і почав жувати. Це була профілактична процедура. Крім того, як і в будь-якому селі - на спеці, що все посилювалась, Боргетто плавився і смердів відходами, гниллю, зтухлою рибою, пітними і брудними селянами. Запах часнику ненадовго переб'є це різноманіття смороду. Доки міг, він принюхався - ні, слава Богу, не відчув ніякого трупного запаху. Поки що. Тепер лікар по-швидкому утрамбував в дзьоб маски пахучої трави і натягнув її на обличчя. Через червоне скло очних отворів було видно, що ті самі люди, що вирячалися на нього, стали шепотіти між собою, і було чутно, що присутність лікаря тут їм не подобається.

«Що йому тут треба? Бачив би це святий отець! Ще один, бачите?..»

Значить, він тут не один. Так... Сумка кілька разів перевірена ще перед виїздом - скальпелі, зв'язки часнику, палиця і маска, все є. Спирт. Гм... Про нього можна спитати у місцевих жителів чи інших лікарів. Здається, турбуватися про це непотрібно.

Тепер, коли все було готово, він вирішив пройтися по селу. Напевно, варто зайти до давнього друга, щоб дізнатися, чого нового сталося і кому потрібна допомога. Він йшов, озираючись. В Боргетто все стояло на своїх місцях, як і п'ять років тому. Таверна за його спиною, дерев'яний міст через річку Мінчо. Все той же водяний млин, все та ж рибальська хатина. І, здається, відра з рибою стояли так само, як колись... Далі по дорозі в ряд стояли будинки людей. Народ працює - хто лагодить дах, хто займається господарством. Напевно, навіть якби лікар захотів, то навряд згадав би, кому який дім належить, та й не важливо. Вдалині височів хрест - Сан-Марко-Евангіліста. Там майже весь час, як лікар себе пам'ятає, служив падре Клемент на прізвище, здається, Буджардіні. Начебто він теж був з Мілану... Лікар не надто цікавився ним - він приїжджав сюди не заради нього. Нарешті він наблизився до того, що здалося йому явно незнайомим. Дерев'яна будівля, що чимось нагадувала каплицю, а поряд з нею - яма, де жевріли чиїсь останки. Запах трав у дзьобі перебивав можливий сморід, і добре. Потрібно буде запитати в Карло про цю будівлю... Вони з ним вже давно не бачилися - цікаво, чи впізнає він його в цій масці? Тому лікар вирішив скоріше попрямувати до нього - це було відразу за рогом від церкви. Коли він постукав, йому практично відразу відчинили.