8.

Коли я прокинулась, сонце вже почало схилятись за обрій. Матвій наготував не тільки вечерю, але й усю нашу зброю. 

— Ми кудись збираємось?

— Готуємось…

Я приєдналась до приготувань.Неспокій поглинав мене, викликаючи тремтіння пальців. Але я чекала на ворога. Безжального та вбивчого, тож мусила зібратися.

І він з’явився. Не встигла й перша зоря з’явитися на небі, як кулеметна черга наринула, вибиваючи вікна в будинку.  

Я злякано зойкнула та сховалась під ліжко. Кулемети… Проти них ми були абсолютно безсилі. Скількох він узяв із собою? Одного чи двох солдат? 

Рушницю тримала міцно в руках. Матвій сховався за тумбою з посудом. Він спробував підібратися до вікна.  Зненацька крізь розбите скло влетіло щось темне. Граната!

Спритним рухом Матвій викинув її надвір. Вибух! Чийсь страшний крик. На одного ворога стало менше.

Піт гучно вилаявся. Перелякана, я сиділа під ліжком. Тіло пробивали дрижаки. Матвій підійшов до дверей. 

— Ні! — скрикнула я перш ніж це сталося.

Кулеметна черга прорізала дерев’яні двері. Тіло Матвія здригалось від кожного влучання. А їх було багато. 

Матвій заточився та впав на спину. Раптом двері розкрились. Піт з’явився на порозі. Шаленими очиськами він споглядав кімнату. Побачивши моє обличчя, коли я визирнула з-під ліжка, Піт хижо посміхнувся. 

Два моїх постріли та хижа посмішка так і лишилась вигравати на його обличчі, коли він упав нерухомий.

Старий годинник цокотів майже так само, як у дитинстві, коли мама ще була жива. Тіло Піта лежало на порозі хатини. Надворі конав від поранень інший чоловік, що прийшов мене вбити.

Матвій тримав рукою простирадло, яким я намагалась спинити кровотечу. Однак воно вже повністю набралося темної рідини. 

Я присіла біля Матвія. Поклала його голову собі на коліна. Його уривчасте дихання відбивало вібрацією по моєму тілу.

 — Ти скоро перевтілишся та регенеруєш… — прошепотіла я.

Погляд Матвія сфокусувався на моєму обличчі.

— Послухай, як мене не стане, — швидко почав шепотіти він, — позбався тіл. Ховайся перший час в лісі. Якщо більше не йтимуть за тобою, перебирайся до хати.

— Я не хочу це чути, — сльози гірським потоком струменіли по щоках.

— Коли наші повернуться, прийдеш до них. Вони допоможуть!
Я схлипнула.

— Ти перетворишся. І одужаєш… — шепотіла я.

Зозуля випірнула з хатинки на годиннику та проспівала. Північ. Погляд Матвія почав скляніти, затягуватися тонкою паволокою. 

— Здається, я знайшов своє контрзакляття… — прошепотів він та посміхнувся.

Сльози з моїх ланіт крапали на його чоло. Силоміць спинила дриґотіння своїх рук. Та долонею провела, заплющуючи повіки на темних добрих очах.