7.

— Знову схожий на людину, — пожартувала я.

Матвій узяв свою філіжаночку та всівся прямо на підлогу біля розпаленого вогнища.

— Розповідай! — з притиском мовила я, розміщуючись поряд.

— Запитуй! — прохрипів він та гучно сьорбнув своєї кави.

— Хто ти такий?

— Я — людина, така ж як і ти, як інші люди. Тільки зі мною сталося трішки більше дивного та страшного, тому я став таким.

Матвій на мить затих, застиглим поглядом спостерігав за грою вогників. Я нетерпляче засовалася на килимках, що оточували камін.

— Народився я дуже давно, — мовив він, — точного року й не знаю. Тоді ще правили князі. Ішли походами один на одного. А мені до того й діла не було. Як тільки зміг узяти до рук сокиру, так і пішов лісорубом працювати. Жив собі й не тужив. Була в мене молодша сестра. Схожа на тебе. Так само вміла знаходити собі неприємності на голову. І смілива була. Могла вполювати кролика чи білку, чи куріпку. Влучно з лука стріляла.

Обличчя Матвія посумнішало.

— Її звали Ярина. Вона з дитинства любила бігати лісом. І завжди чалапала за мною, коли я йшов працювати. Я наказував їй сидіти неподалік. Та де там. Вона бігла всюди. І одного разу забігла занадто далеко. Коли я кликав, вона не відзивалася. Я шукав її до самої ночі. А в ночі відшукав собі смолоскип, узяв у коваля меч і знову пішов шукати. 

На світанку знайшов я стару хату в лісовій галявині. Одразу збагнув, що там живе нечиста сила. Але ж удень усі діти темряви безсилі. Тож я сміливо увірвався в хату та знайшов Яринку. Зла відьма схопила її, заманивши в пастку. Потім прикувала ціпком, наче собаку. І тримала в себе в хаті.

Махнувши мечем я бив ціпок. І тільки з десятого разу вдалося перебити. Яринка розповіла, що відьма спить у своєму склепі, що знаходиться в льоху. Тож я використав свій напівзотлілий смолоскип, щоб розпалити багаття по всій хатині. 

А перед тим як вийти, відкрив льох та й кинув туди сухої соломи та смолоскип. А сам із Яринкою вибіг із хати. Відьма від жару прокинулася. Та як заверещить. А коли зрозуміла, що кінець близько, прокричала прокляття.

Відтоді я о півночі перетворююсь на ведмедя. А з першим промінням сонця на людину. 

— Чи є якесь конрзакляття? Можливо тебе можна розчаклувати?

Матвій важко трухнув головою.

— Одне таки є. Однак для нього ще, мабуть, не час.

— Що сталося з Яринкою.

— О, вона подорослішала. Вийшла заміж, народила дітей та на старості померла. А я продовжував жити напівзвіриним життям, оминаючи людей, щоб не завдати їм шкоди ненароком. Бо звір у мені часто перемагав людину.

Кілька хвилин ми сиділи в тиші.

— Як твоя рана? — спитала я.

— До вечора затягнеться, а твоя?

— Майже не болить.

Матвій перевірив мою руку, промив рану та наніс живильну мазь.

— Тепер спати, — наказав він.

Я слухняно попленталася до ліжка. 

— Він знову прийде, — промимрила я, крізь сон.

— А ми будемо готові! — прошепотів Матвій.