6.

Відскочила від вікна, кинулась по рушницю. Другий постріл. Ведмідь люто заревів. Повернулась до вікна, відкрила його. Потім підлаштувала рушницю так, щоб можна було націлитись. Луна підсвічувала місцевість. Однак тіні, що визирнули з лісу, швидко сховались за стовбури велетенських дерев. 

Звір продовжував ричати. Він переліз паркан та попрямував у напрямку ворога.

“Стій, телепню, застрелять!” — хотіла крикнути йому, але слова завмерли на вустах.  

Приціл був наведений на стовбур дерева за яким, стовідсотково був солдат. Він визирне на мить для пострілу. І тоді я його впіймаю. Навела приціл дещо ліворуч. Ну давай! Вилазь!

І він виліз. Постріл його, постріл мій. І ще чийсь. Солдат в моєму прицілі поточився та впав. Матвій гірко завив. І я перелякано зойкнула. Усвідомлюючи, що влучити могли й вороги. Ведмідь усе ж тримався на лапах та побіг до другого зловмисника.

Закинувши ремінь із рушницею на плече, я відкрила двері та побігла за Матвієм. Усвідомлюючи, що стала вразливою мішенню. Знову постріли. Однак не в мене, у Матвія. Вий звіра змусив моє серце тиснутись від жалю. Я побігла чимдуж. Ведмідь спинився та опустився важко на землю. 

Помітила, як тінь відділилась від дерева. Навела рушницю. Та було запізно. Хтось сховався у глибині лісу. Я відчула страшну підозру. Однак то було не на часі.

 Примчала до Матвія. Він важко дихав та дивися на мене своїми добрими очима. Присіла коло нього. Велетенський звір здавався тепер абсолютно беззахисним.

— Усе буде добре, — спробувала заспокоїти себе та його. Але голос зрадливо задзижчав.

Помітила кров. У темноті ночі, вона здавалась чорною, наче смола. Перед очима промайнула смерть батька, яку я бачила крізь щілину у двері, перед тим як вилізти з хати. 

Відігнала ту картину, мотнувши головою. 

— Ти житимеш, ясно, мохнатику!

Погладила його по голові. Він лизнув мою руку. Якось спинити кровотечу! Побігла назад до хати. Набрала речей та ковдр, прихопила подушку, ліхтарик та аптечку.

Повернувшись до Матвія, відшукала поранення. Одна куля влучила в лапу, пройшла на виліт. Тут усе просто: накласти жгут. Друге поранення у бік. Судячи з усього не наскрізне. Різним ганчір’ям затисла рану, щоб та менше кровила. Кулю треба діставати, а я й гадки не мала як та чим.

— Доведеться тобі протриматись до перших півнів, — прошепотіла я, — та витягти ту зловісну кулю самому.

Мені здалося чи Матвій і справді легенько кивнув. 

Я натягнула теплі речі.  Однією з ковдр вкрила Матвія. Подушку вклала біля ведмежої мармизи. Встелила собі із принесеного хутра щось на кшталт гніздечка та розмістилась так, що спиною відчувала гаряче тепло звіра. Подумки виправила себе, не звіра, а друга.

Через деякий час зняла жгут та просто перев’язала поранення на руці. Воно майже не кровило. Це мав би бути добрий знак.

Минали години, й от небокрай почав світлішати. Я підскочила, усвідомлюючи, що от-от розпочнеться трансформація. Відбігла на кілька кроків. 

Ведмеже тіло під ковдрою вигнулося. Він страшно загарчав. Поступово шерсть на його обличчі почала зменшуватись, доки не зникла повністю. Руки зменшились у розмірі та посвітлішали, набувши людської форми. А ведмежі лапи, що визирали з-під ковдри перетворились на чоловічі ступні.

Матвій скривився від болю, підводячись. Стояв закутаний ковдрою та грізно на мене дивився.

— Чого стоїш, рота роззявляєш? Швидко в хату біжи! Не вистачало ще, щоб ти замерзла на смерть!

— Я тебе врятувала, дерев’яна ти макітра! — сердячись я несамовито замахала руками, готова навіть побити цього велетня.

Та раптом згадала про кулю, яку не вийняла. І зблідла.

— Добре, добре, урятувала! Дуже дякую, — промимрив він та почав важко чимчикувати у бік хатинки. 

Пов’язка на його пораненій руці спала. Рана виглядала набагато краще, ніж я могла собі уявити.

— Швидко гоїться, — зауважила я,  крокуючи поряд із ним.

— Регенерація — є таке розумне слово! 

— Хм, то що робитимемо з другою кулею?

— Ти — нічого! Я все сам зроблю!

— Але я…

Матвій сердито заблищав очима.

— Ти підеш до хати та помовчиш, хоча б кілька хвилин!

— Тільки за однією умовою, — хитро посміхнулась я, ігноруючи його гнівний напад. 

— Якої? — важко зітхнув він, розпаковуючи свій клунок. 

— Ти потім усе мені розкажеш. Усю правду про тебе.

— Добре, добре, йди вже, навіжене дівчисько!

Я побігла до хати, краєчком ока помітивши, як із клунка окрім одягу Матвій вийняв якісь скляночки та запаковані по окремих пакетиках шпателі, пінцети та ще щось мені невідоме.

Я увірвалась до хатинки. Вогнище в каміні згасло, тож вирішила його розпалити. Знайшла сірники, непотрібні залишки картону, що лежали поряд із дровами спеціально для подібних цілей.

Упоравшись, оглянула місткість тумбочки. Знайшла там мелену каву та й узялася варити. Коли запашний напій було розлито по філіжанках, більш схожих на металеві кухлі, Матвій увійшов до хати.