5.

На старому годиннику зозуля заспівала зненацька, я аж підстрибнула. Та Матвій не помітив. Його кучері на голові почали зникати. Руки та ноги ставали ще більшими.

Затуливши рота руками, щоб не скрикнути, я побачила, як його тіло вкривалося шерстю. Одяг розривався, репався по спині. За хвилину замість чоловіка посеред ґанку стояв величезний ведмідь.

Я важко видихнула та чимдуж кинулась до ліжка. Накрилась ковдрою та шкурами, наче це могло мене захистити від страшного звіра. Знадвору почувся злісний рик, скло в старих рамах затрусилося.

Мимоволі я задрижала, уявляючи свою страшну смерть. Але рик стих. Ніхто не вривався до хати й не намагався розірвати мене на частини. Засоромившись свого боягузства, я врешті решт виповзла з-під ковдри. Узяла батькову рушницю та поклала її поряд із собою. Хто б не прийшов за мною, він спершу скоштує тих трьох патронів, що в мене лишилися.

Непомітно для себе, я заснула. А прокинулась, сніданок із маленьких смажених яєчок та вчорашньої картопельки вже пашів на столі. Матвій розчахнув двері й наніс нову партію дров. На ньому вже був новий одяг, мабуть, саме це він брав із собою в клунку.

Побачивши мене й мою рушницю, чоловік вишкірився.

— А в мене для тебе є сюрприз!

Матвій розкрив свої велетенські долоні та в них я побачила магазин набоїв до батьківської рушниці. Я підскочила, аби перевірити їх кількість. Ще чоловік приніс декілька моїх речей та нашу з батьком аптечку. І я точно знала звідкіля всі ці речі. Ґречно подякувавши, запитала:

— Що там?

— Облаштувались та живуть собі! Уранці роз’їхались, лишили одного на чергуванні. Довелось його… тойото… знешкодити.

Відчула, як кров полишила обличчя. Убивці живуть у нашому будинку!!! 

— А що з тілом батька?

Матвій чомусь потупив очі.

— Скажи мені!

— Його закопали на городі разом із…

— Разом із Сірком, — важко видихнула я.

Я почала розкладати принесені речі. Сльози запекли очі.

— Твого батька треба поховати по-людськи!

Я промовчала, стримуючи ридання.

— Не плач, — правив своє Матвій, — ми це зробимо, ми помстимося.

Я придивилась уважно до людини-звіра, що сиділа навпроти. У його темних очах бурлила лють. Спокійна лють, і тим ще більш небезпечна. Сльози почали нестримно стікати по щоках. Непрохані гості журби видавали мою слабкість.

Матвій поплескав мене по спині. Намагався легенько, та я аж хитнулась. Крізь сльози всміхнулась. Невже цей перевертень людяніший за деяких людей?

Після сніданку та перев’язки мого поранення Матвій повів мене на полювання. Сам він мав мисливський карабін. Я вирішила не розлучатися зі своєю зброєю. Чоловік думав повчити мене, та я вже й сама багато всього знала. І навіть вполювала одну пташку. Потім Матвій показав, де бере яйця. І поліз на одне з дерев. Лишалося тільки дивуватись, як він не ламав галузок, залізаючи на самісіньку верхівку дерева.

Удома патрав птицю, наказав і мені зайняти руки. Тож я понаводила лад у світлині. Склала охайно все, що складалося. Та повністю виснажена ввечері смакувала вечерю. 

Уночі Матвій так само пішов на вулицю, наказавши мені не виходити. Однак остраху в мені майже не лишилося. Я визирнула у вікно, коли метаморфоза вже скінчилась.  

Матвій, він же ведмідь, чимчикував із боку в бік, ніби вартуючи. Зненацька він повернув велетенську пащеку та наші погляди зустрілися. Звір розвернувся та попрямував до мого вікна. 

Та я не боялась. Вугільно-чорні очі були такими ж спокійними як і вдень. Усміхнулась йому. Матвій присів на задні лапи та схилив голову на бік, міркуючи.

Зненацька звір розвернувся. Загрозливо заричав у нічну тишу пралісу. Занепокоєння пробігло дрижаками по спині. Матвій попрямував до невеличкої огорожі, що обрамляла його двір. 

Почувся постріл.