4.

Перш ніж відповісти, я зробила маленький ковток. Солодке із кислинкою тепло миттєво розтеклось тілом. Я вже не раз коштувала домашнє вино. Зовсім трішки, для апетиту. Однак цей напій був набагато міцніший. Моя обережність остаточно похитнулась.

— Ми з батьком здавали їх локації. Фотографували та скидали нашим спецслужбам.

— Як вас викрили?

— Хтось зрадив, мабуть, із місцевих. Нас завжди не приймали. Живемо осторонь, майже серед лісу.

— Що з батьком? 

Я опустила погляд. Знову ніби почула жахний постріл та побачила темну кров на підлозі, татове тіло та сміх Піта.

— Ти знаєш хто його вбив?

— Угу.

На якийсь час запала тиша. Матвій успішно впорався із двома куріпками самотужки. А я й однієї не могла ще доїсти.

— Чому ти допоміг мені?

— А чому б не допомогти дівчині в біді? — він усміхнувся на диво доброзичливо. — Скільки тобі років?

— Буде сімнадцять у травні!

— Ха! Таке мале та таке сміливе! Наливку більше не пий!

Чоловік реготнув та пасма волосся на його голові затрусилися від того сміху.

— Я не мале! — обурилася та спробувала з’їсти ще капустки. Треба їсти поки дають.

— Слухай, мала! Можеш лишатись тут. Ліжко є, тепло, їжу в лісі знайдемо!

— Я не мала, — обурилась знову. — Дякую, але ж я про тебе нічого не знаю. Як тобі довіряти? 

— Усе просто. Якби хотів, я б розчавив твою голову одним лишень рухом!

Я гикнула. Смішно, по дитячому. Не знайшовши хустинки витерла рота рукавом. Поволі Матвій почав прибирати все зі столу. Я стягнула одну з ковдр та закутавшись усілась біля каміна, милуючись синіми вогниками.

— Піт шукатиме мене, — зненацька прошепотіла.

— Що за ім’я дурне? Піт?

— То не ім’я, то позивний.

— Байдуже… Сюди ніхто не приступиться. 

 Матвій уважно придивився до великого годинника, що висів над каміном.

— Ти тут у безпеці. Тільки пообіцяй, не виходити надвір уночі. Щоб не трапилось. Які б звуки ти не чула. Лежи тихо.

— А як захочу в туалет?

— Оно відро стоїть! — він вказав пальцем у напрямку комірчини. 

Поряд із дверима, ледь закрите завіскою, стояло якесь цеберко. Я огидливо скривилася.

— Скоро північ, маю йти!

Вибученими очима, я втупилась у цього велетня.

— Іти? 

— Егеж. Повернусь із першим промінням.

Матвій узяв із собою якийсь клуночок та попрямував до дверей. На останок, коли його мохната голова майже зникла за дверима, він мовив:

— Нізащо не виходь, до других півней!

 Двері із хряскотом зачинилися. Стрілки на годиннику невблаганно наближались до позначки дванадцятої години. Я підкралась до віконця. Одна з фіранок була ледь відсунута. Він казав не виходити, але ж можна хоча б визирнути у вікно.

Причаїлась так, що ледь дихала. Надворі місячне сяйво огортало пухнасті хмаринки. Де-не-де виблискували зірочки. А попід тим нічним небом стояв велетенський чоловік. Клунок він поклав обережно край подвір’я. Став на коліна обличчям до місяця та схилив голову.

***
Любі читачі, якщо вам подобається історія про Славу, прошу поставити зірочку)) Щиро дякую!