3.

— Вони скоро будуть тут! — навіщось прохопилась я. — За собаками прийдуть люди зі зброєю.

Чоловік і оком не повів. Він невідривно слідкував за собаками. Ті почали задкувати, тихо ричали. Невідомий зробив крок уперед. Повільний та сміливий. Вівчарки злякано пискнули та втекли, наче малі кошенята.

— Що за чортівня? — вилаялась я.

Замість відповіді чоловік схопив мене за руку. Упевнено, але обережно, ніби боячись розчавити своїм ручищем мою тонку руку, повів за собою.

На моїх вустах застигло німе питання. Спантеличені втечею собак російські військові втратили слід. Відлуння їхніх вигуків бентежно бриніло у повітрі.

Попри велетенську статуру чоловік ступав беззвучно, ніби тигр на полюванні. Я також ступала м’яко та тихо, згадуючи батькові уроки. Коли голоси моїх переслідувачів лишились далеко позаду, я повністю втратила відчуття простору, заблукавши серед кремезних дерев.

Зненацька густі дерева розступилися. І ми опинились біля самотньої хатинки, від якої я сьогодні так швидко втікала. Я застигла безпорадно свердлячи поглядом широку спину чоловіка.

— Сюди не пройдуть, — упевнено зміряв своїм темним поглядом.

— Як ти знаєш? 

У відповідь лиш скрикнула сойка, злетівши з галузки до лазурного неба.

— Як ти знав де мене шукати? Ти слідкував за мною?

Чоловік мовчки попрямував до свого дому.

Я поспішила за ним, відчуваючи, як гнів почав бурлити в серці.

— Чого ти мовчиш? — рикнула на нього.

— Не полюбляю балакати… — знизав плечима він.

— Це й помітно!

Хотілося ще посперечатися, та зненацька з’явилась неймовірна втома. Усвідомлення власної слабкості, біль та холод — усе це разом відбило всю мою цікавість.

Я важко опустилась на один із повалених стовбурів. Сумно дивилась на чоловіка, що  помахом рук розбивав колоду на охайні дрова. Упіймавши мій погляд, він на мить спинився.

— Іди в дім, бо замерзнеш на смерть!

— Сама ввічливість, — невдоволено пробурмотіла я.

Та все ж послухалась. Стомлено увірвалась до хатинки, озирнулась та попрямувала до найкомфортнішого місця у світлині. До ліжка, на якому сьогодні прокинулась. Майже за хвилину я заснула, солодко та без снів. 

Цього разу розбудило мене млосне відчуття голоду, що крутило голодний шлунок. Я вже й забула, коли їла востаннє. Простір світлини окутав приємний аромат смаженого м’яса, аж рот сповнився слиною.

Продерши очі від сну, я побачила дивну картину. Посеред кімнати стояв столик. Невеликий та міцний. На ньому, не вкритому скатертиною, розмыстилася пательня зі смаженою картопелькою та миска із куріпками, вочевидь приготованими на багатті. 

 Продерла очі, але видиво не зникало. Підійшла ближче. Розгледіла мариновані грибочки та квашену капусту.

— Нарешті прокинулась, — чи то проревів, чи то промовив чоловік, — вже майже дев’ята!

Я здригнулась від несподіванки. Як так сталось, що проспала цілий день! Темно-синє небо за вікном підтверджувало слова дивного незнайомця. За джерело світла слугувала невеличка керосинова лампа та розпалене вогнище каміна.

Не чекаючи на запрошення, я вмостилась на одному із двох ослінчиків, що стояли біля столу.

— Ну як таке діло! — чоловік чкурнув за двері, що стояли поодаль, й вели найшвидше за все до якоїсь комірчини. 

Повернувся він звідти із пляшкою темної рідини.

— Наливка із горобини, — пояснив він та вмостився на ослінчик навпроти, що під його вагою загрозливо репнув.

— Мене звуть Матвієм, до речі, — пробурмотав він.

— Слава, — прошепотіла я своє ім’я, тягнучись руками по картопельку. 

— Навіщо ти їм потрібна, Славо? — запитав Матвій, наливаючи до склянки наливку, що вигравала синню у полум’ї багаття.