2.

   Тріскіт вогню. Такий самий як тоді, коли батько розпалював вогнище надворі та варив смачнючий куліш.

  — Тато… — прошепотіла я.

  Різко відкрила очі, згадавши все жахіття реальності. На мить мені знову захотілось повернутись до сну та більше не прокидатись. Однак щось спинило мене, зачепивши мою увагу. Тріск багаття.

   Я озирнулась. І справді у світлині, де я опинилась палала варта в каміні, що розміщався навпроти мене. З подивом я з’ясувала, що лежу на ліжку.

   Окрім каміна в кімнаті моє тепло зберігали теплі ковдри й навіть хутра, схожі на справжні. Один із куточків світлиці був завалений якимсь посудом. Самотньо стояв невеличкий стіл. На тумбочці виднілась плита.

   Цокотіння годинника, ніби перенесло думками у далеке минуле. Туди, де мама ще була жива, де я маленькою лежала на підлозі та малювала сонечко, чеберяючи ніжками. Але реальність вимагала моєї присутності.

   Перевірила руку. Полегшено зітхнула, побачивши перебинтовану правицю. Отже, я в полоні не у ворога. Однак почуття власної безпеки нашіптувало мені про необхідність тікати. 

   Обережно підвелась із ліжка. Біль розійшлася м’язами. Я ледь стримала стогін. Мої чоботи стояли неподалік від ліжка. Усе складається аж занадто добре подумала я, взуваючись. І саме тоді збагнула, що моєї рушниці ніде не було видно.

   Тихо вилаявшись, попрямувала до дверей. Вони ледь тримались на петлях і дивом не розсипались, коли я їх відкрила. Холодне березневе повітря пройняло дрижаками.

   Не встигла зробити й крок на подвір’ї як попереді мною з’явився величезний чоловік. Він повільно наближався вивчаючи мене своїми чорними, як вугілля очима. Я не оминула увагою його сильні руки, ледь сховані тонкою футболкою попри березневу прохолоду. Мої шанси проти нього були мізерними.

   — Ти хто? — засичала я, шукаючи поглядом шлях для відступу.

   Біль у тілі та поранення не дали б мені достатньо швидкості аби вислизнути подвір’ям, котре закінчувалось густим лісом.

   Чоловік вишкірився. Трухнув густою чуприною, що вкривала його голову.

   — Оце так нині дякують за порятунок? — спитав він та провів рукою по своєму зарощеному щетиною обличчю.

   — Де моя рушниця? 

  — Осьо ж вона, — він кивнув у сторону позад мене. 

   Рушниця й справді стояла поруч, прихилена до одвірка. Я зловіщо посміхнулась та різким рухом вихопила зброю, націливши її на незнайомця.

   — А тепер я піду, — попередила я.

   — Іди, хто ж тебе тримає, — чоловік знизав плечима.

   Я зробила перший крок, потім другий. Чоловік розвернувся до мене спиною та попрямував до стосика з колодами.

   — Зауваж, у тебе лишилось тільки три патрони. Я перерахував.

   — На тебе вистачить, — мугикнула я, задкуючи.

   Він повернувся до мене, сяючи усмішкою.

   — А солдатам, що відправились шукати тебе, теж вистачить?   

   Я завмерла нерухомо.

   — Звідки ти знаєш? 

   — Ліс чутками повниться, а я тут — господар!

   “Божевільний!” — майнуло в моїй свідомості. 

   Однак вони й справді шукатимуть мене. Піт просто так не відпустить. Не після того, що я робила. Я задкувала, тримаючи на прицілі спину чоловіка. Коли відійшла достатньо далеко ринулась у хащі, закинувши рушницю за спину.

   Опинившись серед дерев, спинилась. Голод починав надокучливо крутити шлунок. Мені потрібно було розвести багаття, адже холод підступно продирався крізь тонкий светр.

   Поки я міркувала про те, яким чином розпалити багаття й чи варто витрачати один із трьох патронів на полювання, мою увагу привернув дивний звук. А скоріше, відсутність звуку. Ліс ніби завмер. Тільки вітер подекуди ворушив всамітнені галузки.

   Інстинктивно я обернулась. Нікого. Припала вухом до землі. Ніздрі вдарило запахом вологого ґрунту й торішньої листви. Сухе бадилля дряпало щоку.

   Моє серце дрібно заколотило. Важкі кроки відгукувались вібрацією по землі. Вони йдуть за мною! Ніби в підтвердження моїх думок загавкали собаки. Здійнявшись на ноги, я чимдуж побігла у глиб пралісу. Гавкіт собак відчувався ближче. “Мабуть, вівчарки”, — подумала я.

   І, на жаль, не помилилась.  Після кількох хвилин погоні, я почула, собачий рик зовсім поряд. Обернулась, сподіваючись відлякати їх рушницею. На мій подив дві німецькі вівчарки застигли на місці.

   Їхній рик стих. Вони дивились не на мене. Я обернулась, прослідкувавши за їх поглядом. Глухо скрикнула від здивування. Поряд мене, ніби з повітря, з’явився чоловік, що нещодавно складав дрова біля хати.