1.

Вітаю, любий читачу, на сторінці містичної історії про дружбу та ненависть...

Будь-яке співпадіння з реальними відомостями про осіб, об'єкти нерухомого майна, записи тощо є випадковим і не стосується реальних відомостей про таких осіб, об'єктів, записів тощо.


Я відімкнула затвор рушниці. Перерахувала кількість патронів. Усе так, як колись учив мене батько. Батько… У горлі здійнялась хвиля ридань. Затуливши долонями рота, я дозволила плачу мене сколихнути.

  Перед очима з’явилась темна калюжа крові, що витікала з під батькового тіла. 

  Витерла сльози, вимащеними у землі руками, роблячи обличчя ще більш брудним. Мені раптово захотілось розчинитись у землі, що роками слугувала нам подвір’ям. 

  Відкинувшись спиною на стіну нашої із батьком хати, я прислухалась до галасу, що лунав крізь відкрите на провітрювання вікно. Важкі кроки солдатських ніг відлунювали вібрацією по землі.

 Почула голос убивці, що вже не сміявся, як тоді, коли здійснив постріл. Він занепокоївся.

— Мала має бути десь поруч! — проричав російський солдат.

— Нащо вона тобі, Піте? Мале дівчисько сконає в лісі, а до міста й не дошкандибає… — відмахнувся хтось із загону.

  Однак я знала, що потрібна йому. Розуміла по тих довгих поглядах, що ловила на собі, коли ми з батьком проїжджали їх блокпост. 

  Зненацька я почула хряскіт дверей. Хтось вийшов на вулицю. “Тікати чи сидіти незворушно?” — думка майнула у свідомості. Рушниця була напоготові.

   Солдат наминав кола поперед хатою. Він насолоджувався цигаркою. Мене не було видно за собачою будкою, з під котрої юшила кров, убитого Сірка. Ненависть у мені закипіла, подавивши бажання плакати. Схована сутінками, я могла б убити цього покидька. Тим самим накликавши всіх інших. І тоді б на мене чекала у кращому випадку смерть…

  Солдат повернувся до будинку.

  Обережно вмостивши рушницю за спину, я поквапилась до паркану. Опинившись біля сараю почула гучний крик.

— Стояти!

  Невже помітили? Пірнула за хиткий сарай, пострілу в повітря не було. Одразу по цілі. Куля пробила дерев’яні перетинки. Я здригнулась від гострого болю. По дотичній куля пройшла повз мою руку.

Ринулась до того місця у паркані, де можна було пролізти. Не звертаючи увагу на кров, що лилась із рани, я відсунула дощечку паркану та опинилась серед поля, що оточувало наш відлюдькуватий будинок.

Часу на роздуми не було. Я помчала стрімголов, забувши про біль у руці. Позаду мене пролунали постріли. Однак у вечірніх сутінках потрапити в мене було доволі важко.

Чи підуть вони мене шукати? Оскільки наш із батьком промисел було викрито, вони прийшли мститися. Холодне повітря обпікало легені. 

Мені вдалося добігти до лісу. Смереки сповили мене своїм галуззям. Пройняла радість від знайомого з дитинства місця, де можна було завжди сховатись від усього світу. Та чи вдасться цього разу?

Бігла щосили. Тонкі гілки час від часу боляче врізались в обличчя. Коли бігти вже не стало сили, я сповільнилась. Кров барабанила у скронях. Біль від поранення в руці повернувся. 

Цікаво скільки вже крові стекло? Знесилена, я опустилась на вогку землю. Тільки тепер почала відчувати холод, що проймав до кісток. Поранена, в одному лиш светрі. Я тут довго не протягну навіть, якщо вони не йтимуть за мною.

Одначе сили полишили мене. Очі поступово заплющувались. Може так буде краще? Померти уві сні. А там, можливо, на мене чекатимуть мама з татом!