РОЗДІЛ 18. У МАЙБУТНЄ

- Як? Як можна бути такими злими? – запитав я у Мільви уже в автобусі.

Після того як ми оглянули всю базу і переконалися, що всі загарбники мертві, одразу вирушили назад. Я вже не вагався чи їхати з ними. Моє місце було знищене і залишатися там не було сенсу.

- Є такі люди, - після тривалих роздумів мовила вона, - як вірус, як саранча, як свині. Їм подобається шкодити, приносити іншим біль. От і тут так. Їли і пили, що хотіли, жили в своє задоволення з твоїх ресурсів. Ну нехай, але навіщо було спалювати трактори? Руйнувати будинки? Просто щоб нашкодити. Вони, мабуть, вже собі уявляли, що колись поїдуть звідти, а ти повернешся і це застанеш. І ці думки приносили їм задоволення.

- На щастя, вони вже нікуди не поїдуть.

- Так, на щастя. І наше велике щастя, що твоїх папок вони не знайшли, бо їх би чекала така сама доля.

- Якби вони знали про їхнє існування, то може б і шукали, але вони й не знали. Добре що й так, бо інші папки мають копії, а от Розваги знаходяться у єдиному екземплярі.

- Ми це виправимо. На базі в нас є флешок чимало. Все треба скопіювати по кілька разів.

- Не маю нічого проти, - втомлено посміхнувся я.

Ми приїхали на базу серед ночі. Мільва показала мені де можна заночувати і вже за кілька хвилин я мирно спав, дивлячись сни про знищення моїх ворогів. Здавалося минуло лише кілька секунд відколи я зімкнув очі, як мене розбудили звуки табору. Я вже так звик до самотності і тиші, що вся ця какофонія звуків викликали в мене водночас і захват і роздратування. Я був радий жити серед інших людей, але й сумував за своєю базою, своєю домівкою.

Я неквапливо одягнувся і пішов розглядати їхню базу, бо такої нагоди в мене раніше не було. В них була досить велика територія огороджена дуже міцним парканом. По периметру патрулювали військові, відстежуючи загрози. Мабуть, раніше це був якийсь дитячий табір чи щось подібне. Тут було чимало великих будиночків, де легко могло б розміститися кілька десятків людей, були й менші будиночки, та інші підсобні приміщення. На території стояло чимало різної військової техніки. І я підозрював, що ще більше техніки і зброї було захищено від людських очей. За парканом, огороджені сіткою, стояли поля, де працювали люди, а оминувши поля, можна було знайти ферми з тваринами. Те що це були саме ферми можна було легко зрозуміти з характерного запаху, який не сплутаєш ні з чим.

Мільва знайшла мене, коли я оглядав їхнього вітряка.

- Ось ти де, - усміхнулася вона, - проводиш сам собі екскурсію?

- Так, оглядаю ваші території. Непогано ви все тут влаштували.

- Згодна, непогано, але не зовсім зручно.

- Чому?

- Люди змушені жити ледь не на купі. Про якусь приватність не може бути й мови.

- Розумію, а в мене останні кілька років було забагато приватності. – вишкірився я.

- Виходить, люди живуть зараз в якихось крайнощах. – серйозно промовила Мільва. – І це треба виправити. Я тут проглянула твої папки і вони нам дуже допоможуть у створенні кращого майбутнього.

- Для того я їх і робив, - трохи знітився я.

- От і чудово, - посміхнулася вона, - тоді ти не проти якщо ми їх покопіюємо і поширимо на інші бази?

- Звісно ні. Це ж не має бути якийсь мій секрет. Нехай користуються всі кому треба. Але, я вже маю ідеї. – вона запитально звела брови. – А чи потрібні інші бази?

- Тобто?

- Я не про знищення, ні. – одразу виправдався. – Я про об’єднання. Треба створити містечко, зібрати всіх людей і спробувати відновити суспільство…

- Ти вже снідав? – запитала вона і, не чекаючи відповіді, продовжила. – Ходімо, я голодна як вовк, розкажеш мені про свої думки за сніданком.

Вони снідали всі разом у великій їдальні. Це місце таки виявилося дитячим табором, який вони адаптували до поточних умов.

- Багато праці і зусиль пішло на це місце, - сказала Мільва, сьорбаючи суп, - ми покращили паркан, обробили поля.

- А як у вас взагалі все тут влаштовано?

- Кожен робить те, що вміє. Солдати охороняють територію, лікарі лікують, електрики займаються енергопостачанням. Але ніхто не має цуратися праці. Якщо треба зібрати врожай, то це роблять усі, хто має вільні руки, треба збудувати паркан, знову цим всі займаються. Заготівля дров на опалення, корму для тварин… Всього не перерахуєш, все потребує уваги і контролю. Але ми більш-менш все налагодили, за кожен аспект життя табору є відповідальні, лінивих ми тут не тримаємо.

- Та ви взагалі незрозуміло кого тут тримаєте. В мене таке враження, що мене всі уникають.

- О, не хвилюйся, - відмахнулася вона, - це в нас стандартна процедура. З кожним новачком спілкуюся я, або хтось з моїх, ми їх зондуємо, перевіряємо, а коли бачимо, що людина нормальна, то вже й інші починають виходити з новеньким на контакт.

- О, - округлив очі я, - то я зараз проходжу перевірку? І як я справляюся?

- Ти вже давно її пройшов, - знову відмахнулася Мільва, - і скоро на тебе нападе натовп голодних до нових історій людей. Але спершу я хотіла сама детальніше вислухати тебе і твої ідеї, тому й ще не повідомила, що ти нормальний. – вона посміхнулася.