РОЗДІЛ 17. ЛІКВІДАЦІЯ

У Професора було дуже багато всього корисного. Він мав карти з місцями знаходження баз. В нього була рація, яка, на жаль, ні з ким не виходила на зв’язок.

- Мабуть, треба бути набагато ближче до інших людей, - припустив я, слухаючи білий шум рації.

Я провів на базі Професора більше тижня, набирався сил, складав план подальших дій. На одній з баз, позначених на картах, мали бути мої друзі і рідні. Я дуже на це сподівався і надіявся їх там знайти.

Зрозумівши, що я вже повністю здоровий і готовий до мандрівки, я зібрав якомога більше припасів, склав всі записи Професора про його дослідження, забрав рації і приготувався до поїздки.

Чомусь я вважав, що знайти транспорт буде дуже просто але я помилявся. Транспорт то я знайшов, а от акумулятор – інша справа. Всі акумулятори, які стояли на машинах вже давно втратили здатність виконувати свою роботу.

Врешті, я вдерся в магазин автозапчастин, знайшов новий акумулятор, зарядив його у Професора на базі і він почав виказувати ознаки життя. Залишалося знайти куди саме цей акумулятор поставити. З автомобілями ситуація була не краща. Роки стояння і не використання далися їм взнаки. Я витратив набагато більше часу, ніж сподівався на те, щоб знайти нарешті авто, яке заведеться.

Я ще думав, що матиму проблеми з паливом, але на щастя, Професор мав кілька каністр з дизелем для своїх генераторів. Мабуть, військові його забезпечили.

Тож, врешті, після майже двох тижнів підготовки, я відправився на пошуки. Виїхати з Вінниці було не так просто, як мені здавалося. Аж тепер я згадав, що і заїхати у Вінницю мені не вдалося і моя машина стоїть десь там сама і покинута.

- Але ж військові якось сюди заїжджали, завезли Професора, - припустив я, - значить десь має бути розчищений від заторів виїзд.

Я не помилявся у своїх припущеннях. Після ретельних перевірок кожного виїзду з міста, я знайшов потрібну мені дорогу. Я вирвався з Вінниці і тепер настала пора відвідати всі ті бази.

В глибині душі, я сподівався, що знайду своїх відразу, на першій ж базі. Я чомусь бачив перед очима картину, як вони виглядають мене біля воріт, наче знають, що я маю приїхати.

Але перша база виявилася не такою, як я сподівався. Вона стояла у руїнах. Видно було, що там хтось жив, але жив давно. Скрізь снували мерці. Багато з них були у військовій формі. На будівлях і асфальті виднілися сліди від куль. Скоріше за все, хтось був інфікований і не зізнався вчасно. Або орда зомбі прийшла до їхньої бази.

- А якщо вони були тут? – стрельнула в голову жахлива думка.

Я відмовлявся, не хотів у це вірити, але відкидати такої можливості не міг. Спочатку я хотів дослідити базу, але помітивши кількість зомбі, вирішив відмовитися від цієї думки. Надто їх багато там було. Надто ризикованою і небезпечною була б ця вилазка. Вирішив не ризикувати.

Наступна база була нічим не кращою за попередню. Щоправда, тут не було так багато мерців. Мабуть, тут сталася якась сутичка. Можливо, навіть з тими покидьками, що відібрали мою базу. Це місце вже можна було оглядати без великого ризику. Тих нечисленних зомбі, що швендяли по території, я позбувся з легкістю.

На базі не було нічого цінного і корисного. Хто б на них не напав, знав свою справу, вигріб усе, що можна було. Залишив по собі тільки трупи і смерть. Знову, я міг тільки сподіватися, що моїх близьких на цій базі не було. З важким серцем, відправився до наступного місця, позначеного на карті.

Нарешті, мені пощастило. Перед під’їздом до бази стояв міцний, добре збудований блокпост. Його охороняли п’ятеро військових. Побачивши моє авто, вони зайняли бойові позиції і націлили на мене автомати. З гучномовця пролунав владний голос:

- Зупинити авто! Вийти з машини! Інакше ми відкриємо вогонь!

Я різко загальмував. Повільно вийшов з машини, піднявши руки вгору.

- Я не несу загрозу! – крикнув я. – Я шукаю своїх друзів.

- Під’їжджайте ближче до блокпосту! – знову наказав гучномовець. – І виходьте з авто без зброї.

Я так і зробив. Під’їхав ближче, вийшов, тримаючи руки вгорі. Автомати були націлені на мене:

- Я такий радий зустріти живих людей, - посміхнувся я.

Вони раді не були. Дивилися на мене підозріливо і вороже.

- Хто ти? Де твої люди? Що ти тут робиш? – запитав один з них.

- Я звичайний хлопець, шукаю своїх друзів. Мені сказали, що військові евакуювали всіх кого могли на свої бази. Тож я сподіваюся їх знайти.

- Хто сказав? – різко запитав той самий солдат.

- Професор. – після короткого вагання зізнався я.

- Ти зустрів того покидька? І вижив?

- Я втік, - збрехав я, - він хотів мені щось вколоти але я втік.

- Це схоже на Професора, - задумався військовий, - добре, нехай з тобою розбирається Капітан.

Він викликав Капітана по рації, коротко описав ситуацію. Вже за кілька хвилин мене вели по їхній базі. У мене все відібрали, але я не був зв’язаний чи у наручниках. А це вже давало надію.

На цій базі вирувало життя. Люди метушилися і ходили одне поза одного. Багато хто працював на полях. Багато людей ремонтували техніку. Скрізь лунали крики, вигуки, верески, розмови. Вирував табір. Ті, хто бачив мене виявляли зацікавленість але не довгу. Вони вмить поверталися до своїх справ. Нарешті мене завели до кабінету Капітана і я не зміг стримати здивування, побачивши, що це жінка.