РОЗДІЛ 16. ВАКЦИНА

- Я вже й забув коли смакував теплу домашню їжу. – я весело посміхнувся і заходився жувати.

- Справді? – щиро зрадів Професор. – А я думав, що ви… - тут він затнувся. – Може перейдемо на «ти»? Буде набагато краще.

- Не маю нічого проти. – з набитим ротом озвався я.

- Я думав, що ти десь жив в хорошому місці, домашньому.

- Жив. – відповів коротко. – Але в мене його відібрали…

Отак, поступово поглинаючи смачну їжу, я переповів Професору про всі свої пригоди. Він слухав мене і майже не перебивав. Лише зрідка вставляв різні короткі ремарки, вигуки, схлипування. Поки я закінчив розповідати, ми вже все з’їли і сьорбали гарячу каву.

- Що ж, - підсумував Професор, - ви, тобто ти подолав чимало труднощів. Але я бачу, що ти майже нічого не знаєш про події в світі чи в країні, бо одразу потрапив до інформаційної бульбашки і жив на самоті.

- Так, я маю мало інформації щодо подій у зовнішньому світі. До цього моменту я не від’їжджав так далеко від дому.

- Ну що ж, - посміхнувся чоловік, - тобі пощастило. Бо я знаю набагато більше, і з радістю тобі розкажу. Тим паче, моя історія замалює чимало білих плям у твоїй історії.

- З радістю послухаю, - зітхнув, потягаючись я, - але мене щось так розморило після ситного обіду. Можливо, переберемося на якесь зручніше місце? 

- Так, так, так, звичайно, - посміхнувся чоловік. – В мене ж є чудові крісла. Там можна зручненько вмоститися і тобі буде комфортніше мене слухати.

Професор провів мене в іншу кімнату, де справді були кілька м’яких крісел і диван. З його дозволу, я вмостився на диван, а чоловік після короткої паузи, вдивляючись у якусь точку у стіні, почав говорити:

- Все почалося так, наче інфекцію хтось посіяв скрізь і одразу. Я працював в Києві, в лабораторії. Ми намагалися розробити вакцину.

- Вакцину? – перебив я.

- Так. Нам надіслали зразки, як тільки це сталося вперше. Ми працювали, пробували розгадати таємницю вірусу і як його лікувати. Але зразків було мало, тканини були пошкоджені і зіпсовані. Проводити якісь досліди було неможливо.

Аж тут мені подзвонили і сказали, що у Вінниці вдалося впіймати живого зомбі. Я не міг пропустити такої нагоди і одразу помчав туди. На той момент у нас ще не було підтверджених випадків зараження. Та й держава не видавала ніяких повідомлень про поширення інфекції. Тому цей зомбі мене дуже спантеличив і налякав. Якщо він вже є у Вінниці, то інші теж мають десь бути в Україні.

- Чому не попереджають людей? – запитав я у колеги, коли ми мчали по шосе в сторону Вінниці.

- Все як завжди, - зітхнув колега, - хочуть приховати, зам’яти. Може думають, що все налагодиться.

- Та де там налагодиться! – вилаявся я. – Цю заразу ще ніхто не зупинив, а приховування робить справу ще гіршою.

Ми приїхали у Вінницю так швидко, як тільки могли. У режимі повної секретності нас провели на об’єкт, де утримували мерця. Видно було, що він перетворився нещодавно. Такого піддослідного ми сильно потребували і обоє зраділи. Але раділи ми недовго.

За кілька годин почали лунати тривога за тривогою. Звідусіль надходили сповіщення про мертвих, про заворушення, прохання про допомогу.

На щастя, наші військові добре знають свою справу і одразу взялися приборкувати ситуацію. По всій області були вислані машини для евакуації живих. А ще більше було вислано машин для боротьби з мертвими.

Я майже впевнений, що твоїх друзів, як і багатьох інших евакуювали військові. Вони їздили по всій області і шукали всіх, кого могли. Ти уникнув їх якимось незбагненним чином. Або ти сидів на дереві у той час, або спав у тому будинку.

- Так, «пощастило», - зіронізував я.

- Ще й як. – вишкірився Професор. – Жив би ти десь у таборі серед інших живих людей і горя не знав. Хоча, - спохмурнів чоловік, - не все так однозначно. Може, тобі й дійсно пощастило.

- Чому?

- Слухай далі.

Військові евакуювали всіх кого змогли. Скрізь точилися бої. Були й ракетні удари. Мабуть, у тих селах, про які ти казав, саме ракетами і вдарили, бо зомбі якось надто швидко збиралися в орду і сунули на живих.

- Вони реагують на звуки, на власне ричання. – Перебив я.

- Так, але тоді цього ще не знали. Думали, що це підступи ворогів.

Як би там не було, але дуже швидко до всіх дійшло, що цього ворога кулями і ракетами не переможеш. Що завдається більше шкоди навколишньому середовищу, ніж самим мерцям. Тому війська швидко відступили, перегрупувалися і почали діяти іншими методами. Зомбі дуже легко маніпулювати і перехитрити. Помітив, що у Вінниці майже немає мерців. А ті що є, заблоковані на військових базах та інших об’єктах. Це сталося не випадково. Це результат клопіткої праці та планування.

- Тобто? – я вмостився зручніше, відчуваючи все більшу втому та сонливість.

- Наші військові почали заманювати мертвих на огороджені бази. Там їх замикали, цим самим убезпечивши живих людей. Звісно, попередньо всі припаси з тих баз забирали.

Отак, до речі, дуже швидко Вінниця була майже зачищеною від мерців, а чимало людей розміщені на захищених об’єктах.