РОЗДІЛ 15. В МІСТІ

Вінниця пустувала. Оминувши хвіст пробки, я вийшов на відкриту дорогу, на якій де-не-де стояли покинуті машини. Кожну з них я пробував завести, і нарешті, з кільканадцятої спроби, завівся старенький легковик.

- Це набагато краще, - зрадів я, - з транспортом можна легше дістатися до місця і, при потребі, втекти.

Бак машини був повен бензину. Вочевидь, люди готувалися до втечі, але затор змінив їхні плани. Мабуть, вони вирішили піти пішки, або на них напали зомбі. Перш ніж їхати, я вирішив оглянути авто. Це рішення було дуже вдалим. У багажнику були консерви, вода і зброя.

- Всі припаси на місці, - розмірковував я, - значить вони покинули машину попри власну волю. Скоріше за все, на них напали мерці.

Шкода було власників машини, але завдяки їм я тепер мав запаси їжі, води і навіть вогнепальну зброю, на що взагалі не розраховував. Зачинивши багажник, я повільно вмостився у машину і обережно поїхав в бік військової частини.

Дорога була небезпечна і складна. Часто траплялися затори, які доводилося об’їжджати іншими кварталами, або взагалі розвертатися і шукати новий шлях. Також на дорозі часто можна було побачити бите скло, покинуті автомобілі, велосипеди, всілякі візки і багато інших речей, які люди губили або не могли нести далі під час евакуації чи втечі. Все це треба було обминати, щоб не пробити колеса.

На диво, мертві траплялися досить рідко. Для такого великого міста їх було дуже мало і я вже починав боятися, що десь тут існують сховища подібні до того, що я знайшов у своїй школі. Але, з іншого боку, часу пройшло багато від початку апокаліпсису. Мертві могли розійтися, відволікаючись, на якісь подразники. Або ж, ті самі подразники могли привабити їх у якусь одну частину міста. Якщо останній варіант був правильний, то я сподівався, що вони не перекриють мій шлях до військової частини.

Спочатку я думав, що перед тим, як туди їхати доведеться шукати місце для ночівлі, але на годиннику була лише перша година дня. Часу було більш ніж достатньо, тому я вирішив, що потраплю в частину в той самий день. Через півгодини я був на місці, зупинив машину перед ворітьми. По всьому периметру височіла височезна загорожа. З зовнішньої сторони загорожі стояли барикади. Вочевидь, тут відбивалися від зомбі.

Аж ось я помітив одну з причин відсутності мертвих у місті. З глибини бази, помітивши мою присутність, або почувши мою машину, сунули зомбі. Їхню кількість неможливо було порахувати. Мабуть тут був пункт захисту від мертвих і тепер мертві захищали базу від живих.

- І як мені тепер туди потрапити? – зітхнув я.

Я почав перебирати в голові можливі варіанти розвитку подій. База була в облозі, причому з середини. Весь шлях, що я подолав виявився марним. Бо що можна зробити? Ні, план в мене був, але це дуже поганий план. Можна виманити мертвих, відчинивши ворота. Відвести їх якомога далі, а потім непомітно повернутися і зачинити ворота. Прибрати тих мертвих, що залишилися на базі і місце буде в повному розпорядженні.

Дуже непоганий план. Подібні речі я провертав не раз. Але є величезне «але». База полонила кілька тисяч (дуже приблизні підрахунки) мерців. Дуже багато чого у моєму плані могло піти не так і закінчитися моєю смертю. Та, навіть, якщо б усе пішло так, то в результаті я випущу у світ ще одну зграю мертвих. Вони можуть комусь нашкодити. Через мене можуть загинути інші люди, а я тепер не мав сумніву, що десь є інші живі люди. Не можна бути таки егоїстом і випускати у світ зграю мерців заради власної вигоди і помсти.

Треба вигадати інший план. Але перед тим, як його вигадувати, слід подбати про власний притулок. Стало очевидним, що ніч мені доведеться проводити у місті.

Я почав рейд продуктовими магазинами. Зомбі мені зустрічалися вкрай рідко і це не так заспокоювало, як лякало. До Початку, у Вінниці жили близько чотирьох сотень тисяч людей. База вмістила лише незначну їх частину. Де решта? Звісно, люди могли поховатися по різноманітних сховищах, стратегічних точках. Але це надто оптимістично, могло й бути так, що десь у місті бродить величезна зграя мертвих, і я міг на них натрапити будь-якої миті.

Та, поки-що, не натрапляв. Зате натрапив на такі-сякі продукти. Багато магазинів були майже пустими, але завжди знаходилися залишки. Я дістав кілька консервів, пластівці, рис, макарони, мінералку і навіть цукерки, які виявилися, на жаль, зіпсованими.

Далі треба знайти житло. Тут, також, все не так просто. Залишаючись на ніч у місті, де можуть бути натовпи зомбі, треба дуже добре все продумати. Треба обрати місце, звідки, при потребі, можна буде втекти. Можна знайти приватний дім, там, зазвичай, є кілька виходів, а якщо і немає, то можна вийти через вікно. У багатоквартирному будинку можна замкнути двері під’їзду, але невідомо, що можна зустріти всередині. Також, можна було спробувати щастя у магазинах чи офісних приміщеннях. Проте, магазини я не мав змоги замкнути, а у офісах могли залишитися «працівники», ще й дуже голодні.

Я вирішив спробувати багатоквартирні будинки. Ідея виявилася поганою. Більшість дверей у під’їздах були замкнені, а якщо я і знаходив не замкнені, то квартири у під’їзді всі були намертво закриті. На мить, я задумався про вибивання дверей, але відмовився від цієї ідеї – надто багато шуму.

Починало сутеніти, а я все ще не знайшов місця, щоб заночувати. Я почав шукати приватні будинки. Перший, до якого я прийшов, був замкнений, тож я розбив вікно і проліз усередину. Не було ні мертвих, ні живих. Це вкотре насторожувало, бо де всі зомбі? Десь же вони мають бути. І якщо вони не розосереджені містом, то зосереджені десь у одній точці.