РОЗДІЛ 13. НОВИЙ ДІМ?

З водою все виявилося не так просто, як я очікував. У кімнаті була групка, в яку був вмурований чан з водою. Вода туди надходила, там нагрівалася і текла тепла в ванну. Саме залишки тієї води текли, коли я вперше відкрив кран.

- Доведеться самому собі воду носити і гріти, щоб помитися, - зітхнув я.

Пізніше я виявив неподалік колодязь, де вже був насос, який і постачав воду в магазин.

А от за самим магазином я знайшов ще цікавішу знахідку. Там була огороджена територія з купою дров, бензину і добре захованого електрогенератора.

- Хтось готувався до апокаліпсису, - заговорив я, оглядаючи нові запаси, - але так і не скористався всім цим. Для мене це навіть добре. Тепер мені все це дуже пригодиться. Цікаво, як це ті покидьки, що відібрали мій дім не добралися до цього. Чи їм було ліньки їхати в таку глушину. Для мене це ще один плюс. Якщо за весь цей час тут нікого не було, то, можливо, ніхто мене й не потурбує в подальшому.

Ситуація складалася дуже чудова. У мене був генератор, який міг давати світло і вмикати насос. В мене було повно газу і бензину. Провізії мало вистачити десь на рік, а може і два. Це місце мало всі шанси стати новим початком. Можна було роздобути зерно, знайти добре огороджений город. Знову почати вирощувати там їжу. Можна було знову знайти все необхідне для комфортного життя. Побудувати нову стіну при потребі.

- Це буде новий старт! – радісно скрикнув я. – Тут я створю ще краще місце. Це буде рай серед зомбі апокаліпсису.

Кілька днів я відновлював сили, а коли відчув себе цілком здоровим – розпочав те, що я вмію робити найкраще – працювати на результат. Я оглянув всі будинки в селі і ще більше поповнив свої запаси. Звісно, багато чого було вже давно зіпсоване, але було й чимало корисних речей з тривалим терміном зберігання.

Я не буду вам знову переповідати всі свої пошуки і перипетії. Скажу лише, що я заготовив чимало різноманітного зерна на наступний рік. Вдалося навіть роздобути продукти, які я і не сподівався мати. Картопля, наприклад. Вона довше року не зберігається, але оглянувши зарослі бур’янами городи, я виявив здичавілу картоплю, буряк, помідори і багато різноманітних овочів. Це було дуже добре, адже, створивши належні умови, вже за кілька років можна було вивести культурні сорти.

Також, я знайшов підходящу ділянку для городу. Звісно вона, як і вся інша земля, заросла бур’янами і навіть чагарниками. Моїм завданням було все це винищити. Люди, які знаються на сільському господарстві знають, що це завдання дуже складне, бо коріння бур’янів ховається глибоко і росте навіть з найдрібнішого шматочка. Я кропив їх гербіцидами, орав, потім знову кропив. Нищив, як міг.

Окрім рослин мені потрібно було поновити свою тваринницьку господу. Я довго думав, де шукати тварин і врешті, мені прийшла в голову ідея піти до лісу. Туди могли повтікати свині, чи може навіть корови. Хоча я і не уявляв собі як корова могла вижити в таких умовах.

Я йшов до лісу і все розмірковував, що давно вже не зустрічав жодного зомбі. Навіть у себе вдома, коли я всіх повбивав, побудував мур, вони приходили. Час від часу групи мерців забрідали до мого укріплення і мені доводилося їх вбивати. Тут же я не зустрів жодного мертвого і це мене не стільки тішило скільки тримало в напруженні. Десь же вони мали бути.

Ліс, здавалося, теж захворів на апокаліпсис. Не було чутно звуків, які до Початку можна було почути у лісі. Не було тварин, які шастали туди-сюди. У лісі стояла тиша, важка гнітюча тиша. Чим глибше я заходив, тим страшнішою була ця тиша. Здавалося, ніби не вистачає повітря, ніби голова стискається від тиску, який створює тиша.

Я зрозумів, що ніяких тварин у цьому лісі не знайду. Тут жити було неможливо. І вже коли я збирався повертати назад, до мого вуха долинув якийсь звук. То було щось, наче гул, чи стогін, чи гарчання. Важко було розібрати. Я насторожився і вирушив вперед, обережно ступаючи і озираючись по сторонах.

З кожним кроком гул посилювався. З кожним кроком я розумів, що саме я побачу. Такий звук видавали мерці, багато мерців. Зрозумівши це, я зупинився і завагався. Чи варто було йти далі? Може це стадо, яке побачивши мене, піде за мною і знищить мій новий дім?

Але я не міг розвернутися. Треба було побачити, що там відбувається. І я пішов далі, ховаючись за деревами. Гул все посилювався, а я все йшов і досі не бачив джерело цього гулу. Мені навіть почало здаватися, що це все моя уява. Може це тиша так на мене вплинула і змусила мій мозок створити хоч якийсь звук? З кожним кроком я все більше думав, що це витвір моєї уяви, але, з іншого боку, я твердо вірив, що не є божевільним, що все це наяву.

Врешті, я вийшов з лісу і сумніви мої розвіялися. За кілька десятків метрів від дерев був виритий широченний рів. Він простягався вздовж лісу в обидва боки аж до самого горизонту. Рів просто кишів зомбі, вони шкутильгали одне попри іншого, простягали руки вгору і гарчали.

- То ось куди поділися всі зомбі, - прошепотів я, боячись, що вони мене почують і всі гуртом кинуться в мій бік.

Треба було дослідити рів. Мені було дуже цікаво, які масштаби у цієї роботи. Зізнаюся, масштаби були неймовірні. Я відправився в один бік і дуже довго йшов вздовж рову. Було зрозуміло, що він був круглий, щоб оточити село.

- Як же я тоді потрапив всередину кола? – запитав я сам себе.

Моє прибуття в Калитинку майже стерлося з пам’яті. Ви ж пам’ятаєте в якому стані я був. Але навіть тоді я б рів ніяк не оминув. Проте, дізнатися відповідь на це запитання в той самий день мені не судилося. Я все йшов і йшов, коли помітив, що почало сутеніти. Проводити ніч надворі, ще й біля рову повного мерців, хотілося мало, тож я пішов додому.