РОЗДІЛ 11. ОБЛОГА

Рука моя трусилася, я невпинно ридав, мов мала дитина і намірявся натиснути на курок. Навіщо було жити далі? Який в тому був сенс? Просте виживання? Весь цей час у мене була надія на повернення друзів чи появу когось такого, як оця дівчина. Але тепер я знову був сам. Мені це набридло і я всерйоз збирався покінчити з життям. Доволі довго я так сидів. Проте, все ж, не вбив себе. Може не вистачило духу, а може навпаки. Я просто не зробив цього.

Спочатку я хотів похоронити її на своєму ж подвір’ї, десь у закутку, біля якогось затишного деревця. Але навіть зараз, в часи зомбі апокаліпсису, думка про те, щоб мати могилу поблизу дому викликала мурашки по спині. Мені було ніяково, гидко через своє боягузтво, але врешті я вирішив похоронити її на сільському кладовищі, а не тут.

Я викопав окрему могилу вручну. Потім провів настільки урочисту церемонію, наскільки це було можливо. Я хотів зробити це з усіма можливими почестями і промовами. Але, як я вже казав раніше, я на цьому знався погано, тому, напевно, похорон вдався не надто вже й правильним. Інструкцій щодо похорону у мене теж не було.

Я не знав її імені, тому просто написав на табличці «Гостя». З тих пір я намагався регулярно відвідувати її могилу, щоправда вдавалося це не так часто, як би хотілося.

Повернувшись додому, я просто ліг на ліжко і витріщився у стелю. Думки облишили мене і я, здавалося, нічого не відчував. Важко сказати скільки часу пройшло. Можливо навіть, що мене здолав сон, але сказати напевне я цього не міг. До тями мене привело відчуття жахливого голоду. Корова надворі несамовито ревла, свині верещали.

- Зомбі? – скоріше втомлено, ніж налякано припустив я.

Зомбі не було, нікого не було. Просто я не погодував тварин. Стало дуже соромно. Хай там як би я не почувався, тварини в цьому не винні, вони живі істоти, які залежать від мене і я повинен про них піклуватися. Саме цим і займався наступну годину. Як покарання, посилювалося власне почуття голоду. Проте, лише розібравшись з домашнім господарством, дозволив собі щось з’їсти. Хоча, я радше не їв, а засував їжу в горлянку.

Наступні кілька днів пройшли в такому ж апатичному стані. Не знаю чи побивався б я так за смертю когось з рідних. Я не знав де вони, що з ними чи живі вони, але рідко про це турбувався. А тут з’являється невідома дівчина, проводить зі мною кілька годин, помирає і для мене це вже кінець світу. Мені було ніяково через це, хоча я й розумів, що такі сильні почуття викликані тим, що вона перша людина за такий довгий час самотності, і вона померла, на превеликий жаль.

Можливо, я б сумував довше. Можливо, мої філософські роздуми довели б мене до істерики чи такого бажаного самогубства. Але цьому не судилося статися, бо наступного ранку в мене з’явилися нові гості, інші гості.

Ранок почався з автомобільного сигналу. На мить прийшло відчуття де-жа-вю, але воно швидко зникло, бо цей сигнал був не такий, як першого разу. Цей був агресивний і злий. Хтось лупив по сигналу раз за разом, викликаючи мене. Ясно, що це були люди, але які саме люди. Це могли бути ті, про кого розповідала дівчина. Я озброївся, взяв ящик з набоями і акуратно поповз насипом вгору, щоб мене не було видно з того боку муру.

Добравшись до муру я поставив набої і зброю, і тільки тоді випростався, показавшись своїм відвідувачам. На дорозі стояло кілька вантажівок, озброєні чолов’яги нишпорили попри рів, заглядаючи всередину, а якийсь сердитий чоловік продовжував сигналити, позираючи на ворота. Деякий час він не бачив мене, бо я стояв трохи збоку від воріт, та врешті хтось із його людей показав мене йому і він зупинився.

Чоловік миттю видерся на дах машини, щоб стояти на рівні зі мною, і заговорив:

- Вітаю, - всміхнувся він фальшивою усмішкою, - ми тут з моїми друзями мандрували і випадково натрапили на ваше чудове місце. – говорив він повільно, ніби смакуючи кожне слово, весь час дивився мені прямо у вічі. – Ми дуже втомилися, - продовжив він, - чи не могли б ви пустити нас до себе відпочити?

- Вибачте, - якомога ввічливіше відповів я, - але тут у нас вже занадто багато людей, місця більше немає.

- Шкода, шкода, - вдавано засмутився чоловік, - тоді ми з хлопцями поїдемо далі.

Він вже начебто збирався злізати, але потім зупинився і подивився на мене:

- Може хоч екскурсію проведете? Таке чарівне місце, так гарно оснащене. Хочеться побачити, що там всередині.

- Вибачте, але це неможливо.

Поки ми говорили його люди зібралися докупи. Всі витріщалися на мене. Чоловік поглянув на своє оточення:

- Чули, хлопці, це неможливо! – зареготав він.

Решта підхопили його регіт і я довгенько чекав, щоб вони припинили.

- Для нас немає нічого неможливого! – люто гаркнув хтось знизу.

- Замовкни! – крикнув на нього, той що стояв на вантажівці. – Вибачте мого колегу, - солодким, мов мед голосом заговорив він до мене, - він не зовсім дружить з ввічливістю, але, по суті, він має рацію. Ми робили неможливі, я б навіть сказав, немислимі речі. Нас ще ніхто і ніщо не зупиняв. Ми діємо як одна команда, як одне ціле, як один організм.

- Ще скажи, що ти Ніган, - глузливо вставив я, - і вони всі теж.

Дехто внизу засміявся.

- Хлопчина має почуття гумору, - бадьоро проговорив той, хто ще мить тому на мене гарчав.