РОЗДІЛ 10. ГОСТІ

До цих пір я розповідав вам як виживати. Я показав вам спосіб вижити, забезпечити себе провізією і надійним укриттям. Сподіваюся, ви багато чого навчилися на моїх помилках і зробили необхідні висновки. Вижити не так вже й складно, головне дотримуватися правил і діяти за наказами мозку, а не емоцій. Отже, підсумуємо, ось ваш план дій:

1. Знайти групу.

2. Втекти з людних місць на кілька тижнів, коли все починається.

3. Забезпечити себе їжею, медикаментами, водою і одягом на ці кілька тижнів.

4. Повернутися в знайоме місце (бажано село), обрати підходяще місце і максимально його убезпечити.

5. Обробити стільки землі, щоб у вас завжди була зайва їжа.

6. Вирощувати максимальну кількість різноманітних продуктів.

7. Захистити все своє господарство кількома рівнями безпеки, щоб мерці точно не прорвалися.

8. Завести якомога більше тварин.

9. Обгородити водоймище, щоб розводити рибу.

10. Зібрати всі можливі припаси з округи.

11. Озброїтися.

12. Не забувати про розваги.

13. Не збожеволіти.

Отакі от мої тринадцять заповідей. Скажете, що це нещасливе число? Байдуже, це число мені подобається. Як бачите, я вижив, хоча в мене і не було групи, яка б допомогла швидше влаштуватися. Була вже друга зима, я спокійно собі жив, розважався, святкував свята. Я вже розпланував, що робитиму наступного року. Знав, що де ростиме, які покращення робитиму. Мої тварини вже не поміщалися в один хлів, частина жила в сусідньому. Я навіть запланував побудувати вітряк, щоб мати постійний доступ до електрики. Весь час перечитував книжки і інструкції, які мали мені допомогти розібратися з механізмом. Я вирішив, що якщо це вдалося тваринам з «Ферми тварин», то вдасться і мені. Тоді я не підозрював, що мене чигає страшенна небезпека, страшніша за всіх мерців разом узятих.

Але давайте все по порядку. Я дійсно намалював непоганий план і як тільки розтане сніг планував почати будувати вітряк. Досвіду подібного будівництва в мене не було, але я не збирався квапитися і вирішив робити все зважено і повільно. Поспішати не було куди, просто дуже вабила можливість мати постійну електрику. Я раз за разом перечитував літературу, переглядав відео, які заздалегідь скачав. Зібрав вже всі необхідні для роботи прилади і пристрої. Залишалося лише розпочати роботу.

Але і до цієї події ще було далеко. Поки що я святкував новий рік, Різдво. Створив каток серед подвір’я і катався на ковзанах. Поїздка до Шаргорода забулася. Сніг замів мої сліди і ніхто по мене не приїхав. Я вже звик жити на самоті, тож майже не сумував за людьми. Інколи навіть закрадалися думки, що так я і постарію і помру тут сам один, так і нікого не побачивши. І ці думки мене аніскілечки не лякали.

Так я собі спокійнісінько жив. Дочекався весни. Як тільки розтанув сніг, звідусіль почали приходити мерці. Мабуть, вони, розтанувши, йшли навмання і випадково обирали мою сторону. Зомбі приходило багато, але жоден з них навіть до рову не добирався. Кожен знайшов свій кілок на машині і зачепився на нього. Ця система дуже добре працювала. Вони приходили, намагалися обійти машини і настромлювали себе на кілок. Кожного дня я приходив, вбивав нових гостей і палив їхні трупи.

Як тільки земля просохла, я розпочав будівництво вітряка. Робота, як я й передбачав йшла повільно, часто я нічого не робив по кілька днів, бо був зайнятий іншими справами. Але робота ця була не нагальна. Тож я ставився до цього, як до хобі і йшов до вітряка тоді, коли були сили, натхнення і бажання.

Посівний сезон теж пройшов гладко і налагоджено. Вся робота була спланована і продумана. Вся техніка готова до експлуатації. Все зерно готове до посадки. Я сам собою пишався. Ще ніколи у мене не було все так гладко і чудово.

У квітні я впіймав трійко коней. Поки що в мене були машини, але я розумів, що рано чи пізно пальне скінчиться і тоді подорожувати і обробляти землю доведеться саме за допомогою коней. Тому цю знахідку я вважав надзвичайно вдалою і швидко влаштував їх у свої хліви. Тварин там було вже чимало. В мене з’явився бик, який швидко підростав. Також був і кнур, тож проблем зі штучним заплідненням більше не буде. Кури теж гарно велися. Їх я тримав близько сорока, щоб мати багато яєць.

У другу річницю початку зомбі апокаліпсису я був всім задоволений і зумів повністю пристосуватися до нового життя. Хто б міг подумати, що можна за два роки до всього цього звикнути. Але я звик, таке життя мене повністю влаштовувало. Щоправда, іноді бракувало компанії. Дуже сильно хотілося з кимось поговорити, побачити іншу живу людину. Дуже скоро я проклинатиму себе за таке бажання.

Одного теплого весняного ранку мене розбудив різкий звук. Я прокинувся, протираючи очі. Звук повторився.

- Сигнал машини? – з недовірою запитав я.

Поки я підвівся сигнал ще тричі повторився.

- Але ж як це? – бурмотів я собі під ніс, натягаючи штани. – Якийсь зомбі заліз в машину і сигналить? Це неможливо. Ті машини не сигналять.

Мої думки перервав черговий сигнал, інший, довгий і наполегливий, наче хтось кличе на допомогу.

- Люди? – скрикнув я крізь шум сигналу.

Сигнал вже не переривався. Я чимдуж помчав до воріт. За ровом, за барикадою з машин, стояла ще одна машина. Всередині хтось сидів, схиливши голову на сигнал. Я вже хотів кинутися на допомогу, очевидно було, що людині погано, але потім зупинився. Це могла бути пастка. З підозрою оглянувся навколо. Здавалося, що більше нікого ніде не було. Все ж, спочатку я повернувся в дім по рушницю, а вже тоді обережно вийшов за ворота, роззираючись на всі боки.