РОЗДІЛ 9. ПАРАНОЯ

Довести город до ладу було не складно. Торік в мене була ще складніша ситуація з бур’янами і шкідниками, але я з нею впорався. Цього разу я розібрався з усім ще швидше, хоч і без особливого ентузіазму. Врешті, я переконав себе відвідати ставок, над яким так важко працював. Я взяв машину, приїхав туди. Огорожа стояла ніким не зачеплена, все було в порядку.

На ставок я приїхав не просто так. Я влаштував пікнік, зарубав курку, щоб смажити на вогнищі, набрав всяких овочів, картоплі, свіжовипеченого хліба, власноруч зробленого морозива (з цієї нагоди змусив холодильник працювати), взяв кілька пляшок пива, чіпсів, вина. Влаштував собі першокласний пікнік. Особливо приємно було поплавати в теплій водичці. Окрім мене ставком ніхто не користувався, тож він був дуже чистий і привітний. З превеликим задоволення я проплив ставком, полежав на воді.

Врешті, під кінець дня, я відчув певне полегшення. Вперше після пригоди у школі я відчув щастя і до мене повернувся здоровий глузд, щоправда, не надовго.

- Я так і не зайшов у школу, - спокійно мовив я, сьорбаючи компот, і дивлячись на захід сонця, - треба поглянути, що там. Можливо, знайду щось корисне для себе. Завтра піду.

Наступного дня я так і зробив. Я озброївся, обмотався своїми, вже рідними, журналами і пішов до школи. Мій шлях зайняв більше часу, ніж зазвичай, бо йшов я дуже повільно, постійно вагався і думав, чи не слід повернути назад. Вчорашню впевненість зняло як рукою. Я боявся, відверто боявся. Ні, не мерців, я боявся побачити, щось ще гірше за те, що я вже побачив. Але відступати не можна було, я не збирався повертатися.

Врешті-решт, я добрався до школи. Повільно і з осторогою я зайшов у двері, міцно стискаючи в руках лопату. Всередині нікого не було. Я обережно заглянув у коридор – теж нікого.

- Агов! Є тут хто живий? – крикнув я. – Чи мертвий? – додав пошепки.

Ніхто не показався. Вочевидь усі мерці повиходили за мною і тепер були поховані на кладовищі. Я оглянув класи. Мої теорії підтвердилися, тут були спальні мішки, матраци, купа посуду, бутлі з водою. Люди організували тут сховище. Але, напевно, пробули вони тут не довго. У одному з класів стояла гора незачепленої консервації, яка пізніше поповнила мої власні запаси. Також я знайшов чимало медпрепаратів, всіляких інструментів, і ще два генератори. У підвалі стояв бензин, дрова, мастило.

- Можна було не збирати запаси селом, - присвиснув я, - тут повно всього було сховано прямо в мене під носом. Скільки я натерпівся, щоб аптеку обчистити, а тут не гірша аптека у школі виявилася. Це ж неймовірно.

І ось нарешті я згадав про свої папки, про всі інструкції, які так сильно могли пригодитися. Одна копія була навіть у мене вдома, але аж у школі, глянувши на кабінет директора, я згадав про них.

- Дурень! – дорікав я собі. – Ти ж готував їх кілька тижнів, там стільки корисного. Як можна було про них просто забути?

Я говорив і вдавав, що не пам’ятаю людей, які тут померли, що не було зомбі, яких я спалив.

Я здивувався, коли дійшов до спортзалу. Двері було замкнено. Коли я постукав в них, то почув всередині якийсь шум.

- Що це? – відсахнувся я. – Там хтось є? – відповіді не було. – Що ж, якщо я вже тут, - я замахнувся лопатою, - то перевіримо, що там, - вдарив у двері.

Після кількох міцних ударів двері піддалися і я міг потрапити всередину. Картина, яка постала переді мною повергла мене у шок. Попід стінами сиділи зв’язані люди. Тобто раніше вони були людьми, тепер це були зомбі, які навіть гарчати не могли, бо в них були міцно зв’язані роти. Руки у всіх були зв’язані за спиною, ноги теж. Дехто сидів, але більшість просто лежали на животі.

- Що тут сталося? – запитав я сам себе. – Чому вони зв’язані? Хто їх зв’язав?

Я міг побудувати лише одну нормальну логічну теорію. Напевно, ці люди були інфікованими і їх ізолювали, сподіваючись, що знайдуться ліки. Або, можливо, вони вже стали зомбі і саме тому їх так міцно позв’язували і замкнули. Висувати інші припущення я боявся навіть подумки. На жаль, правди я не дізнаюся ніколи.

- Навряд чи хтось з цієї школи вибрався живим, - з сумом припустив я.

Всіх полонених я убив і похоронив на кладовищі поруч з іншими. Цього разу я влаштував справжні похорони з поминками і всіма іншими ритуалами. Я ніколи не був релігійною людиною, не знав, що і як треба робити, тож всі свої знання про похорони черпав з фільмів. Я виголосив промову про людей, які загинули, побажав їм потрапити до раю, якщо такий існує і насамкінець вимовив цитату, яку знав напам’ять: «І коли підеш ти долиною тіней, не бійся зла». Далі я не пам’ятав, але, на мою думку, цього було достатньо.

Після цього випадку і розпочалася моя параноя і манія постійного переслідування. У снах я постійно бачив школу, людей, що там було. Кожного разу вони гинули по-різному, кожного разу відбувалося щось нове, і кожного ранку я прокидався з непереборним відчуттям небезпеки, з думкою, що щось не так, щось має статися.

Перш за все, я забрав насип з дороги. Я вирішив, що він мало ефективний, тому для тієї землі з’явилося інше застосування. Її я перевозив і понасипав попід мур з внутрішньої сторони. Тепер я міг заглядати за мур завдяки насипу. Також він зміцнив сам мур, якщо його будуть таранити ззовні, сенсу буде мало. Вся ця робота забрала чимало зусиль, але я не зупинявся. Плани в мене були куди грандіозніші.