РОЗДІЛ 4. УКРІПЛЕННЯ

Під час оглядів я бачив багато чого, що могло б мені пригодитися, але часу це збирати не було. Я очистив село, але сподіватися на те, що тут більше ніколи не з’явиться жоден зомбі було марно. Вони часто мандрують і рано чи пізно сюди прибреде хтось, скоріше за все не сам. Я не хотів спати в страху і постійно барикадуватися. Треба було побудувати укріплення, надійне укріплення, щоб спокійно спати уночі і працювати, не оглядаючись, вдень. Тут би мені не завадила допомога, але друзі все ще не поверталися.

Мій будинок стояв біля роздоріжжя, далі по центральній дорозі йшов ряд будинків, який переривався іншою дорогою, а та дорога вже вела до тієї, що вела до Дубини, а починалася з іншого боку мого будинку. Таким чином утворювалося щось схоже на квартал розміром близько півтора гектари. Саме цю всю територію я збирався обгородити. Там було достатньо будинків, щоб моя група мала де поселитися, а посередині було багато городів, якими я, а згодом моя група мали б користуватися. Також, недалеко від мого дому була криниця з якої я і зараз брав воду. То хороша криниця, з сильними джерелами. Вона також потрапляла в середину мого укріплення. Для цього я вирішив використати триметрову стальну сітку. А причіпляти її до металевих стовпців, бо дерев’яні довго не стоятимуть і їх легше зламати.

Проблема полягала в тому, що такі стовпці і сітка знаходяться не ближче, ніж у Шаргороді, тому самому клятому районному центрі, куди я так і не потрапив. Там багато жителів, а значить і багато мерців, але зробити подібну огорожу було необхідно, тому я почав готуватися до поїздки в Шаргород.

Я вирішив взяти К700. Хоч і їхати доведеться довго, проте, я не боятимусь дрібних перешкод і мерців. До нього можна було причепити причеп і завантажити все необхідне. Було бажано б мати якусь зброю, але її в мене не було.

- Обійдуся холодною, - вирішив я, - треба розумом працювати.

І я вигадав план. Не було певності чи він спрацює, але кращого у мене не було, та й часу просто сидіти і чекати дива теж не було. Я пройшовся по будинках і зібрав працюючі на батарейках магнітофони. Так, я правильно все сказав, у мене в селі ще існують такі речі, хоча й ними майже ніхто не користувався. Зі зброї я взяв дві сокири, лопату, довгий ніж, який прихопив з одного з домів. Про свій захист не забув, обмотав руки й ноги журналами.

Виїздити я вирішив наступного дня, бо цей вже наближався до завершення. Було друге червня. Через три дні я мав святкувати свій день народження, але з моїм планом в мене було дуже багато шансів відсвяткувати натомість день смерті.  

Я прокинувся з самого ранку. Швиденько поробив всі роботи і побіг до трактора. Про пальне я подбав заздалегідь, причеп теж знайшов. Все мені необхідне було вже всередині. Трактор легко завівся, але коли він запрацював я передумав ним їхати. Шуму від нього було занадто багато.

- Коли я в’їду в місто, - заговорив я сам до себе, перекрикуючи шум трактора, - мене почують всі мерці. Навіть страшно уявити скільки їх там є. Ніякі магнітофони мені тоді не допоможуть.

Я вирішив підшукати інший транспортний засіб. На думку мені прийшов Камаз. Так він теж шумить, але менше за К700. І машина ця не менш міцна і потужна. Раніше я не кермував Камазами, але мав здатність швидко вчитися.

Машина стояла там саме, де я знайшов справного К700. Пального в ній було мало, але я знайшов кілька бочок з бензином і дизпаливом на цій самій базі. Отож, я швидко заправився, перекинув всі свої припаси в новий транспорт, з третьої спроби завів машину і поїхав.

Звісно, варто було б потренуватися їздити, попереду був весь день, але чомусь, з невідомої мені досі причини я жахливо поспішав. Мені здавалося, що вже давно пора було це зробити.

- Дорогою навчуся, - переконував себе я.

Їхав я обачно і повільно. Поки доїхав до Джурина, то вже більш-менш звик до керма і габаритів машини. В Джурині коїлося страшне. Кілька домів горіло, по вулицях ходили мерці. Моя машина привертала увагу, але часу марнувати на них я не збирався.

У центрі був величезний затор. Спочатку я думав, що проштовхаюся своїм Камазом, але машини там стояли безладно, всі були покинуті аби як. Вікна скрізь побиті, де-не-де валялися трупи.

- Вбиті мерці? – запитав себе я. – Може тут є хто живий?

Але я не їхав на пошуки живих, я їхав за сіткою. Тому я здав назад, і об’їхав затор об’їзною дорогою через базар. Навіть там мені зустрічалися зомбі. Я толочив усіх, кого була можливість, але намагався не надто захоплюватися, бо ж одночасно поспішав.

На автобусній стояв перевернутий автобус. Перевіряти його вміст в мене бажання не було, тому я його акуратно оминув.

Далі пішли Хоменки, які я бачив лише з іншого кінця. Там теж було вдосталь зомбі. Вони безладно ходили попри дорогу. Іноді зустрічалися покинуті авто, які доводилося оминати. Їхав я дуже повільно, не хотілося ще й в аварію потрапляти. І тут я приїхав у центр.

- Сюди що бомбу скинули? – вигукнув я. Що тут сталося.

Центру у села вже не було. Скрізь стояли тільки руїни, навіть дорога була побита і зруйнована. В мене виникло припущення, що тут були військові, які можливо намагалися дати відпір мерцям. Чи, можливо десь вибухнув газ, але я не був впевнений чи є в Хоменках газ взагалі.

Камаз кидало з боку в бік, їхати по такій дорозі було складно, та все ж я оминув центр і поїхав далі. Проїхав будинок, де ховався. Нікого ніде видно не було. Лише мерці, скрізь мерці.