РОЗДІЛ 2. ШЛЯХ ДОДОМУ

Я різко прокинувся. Кілька миттєвостей не міг згадати де я, але потім все повернулося. Мерці і досі стояли під моїм деревом, вони не спали, їм спати не треба. Надворі почало світати.

- Доброго ранку! – крикнув я до них. – Як нічка?

В першу чергу я подивися до ноги, розмотав бинт, викинув закривавлену марлю. Рана була глибоченька. Її варто було б зашити, але голки з ниткою я не брав, а навіть якби й взяв – сама думка про те, щоб шити по живому самому собі викликала в мене нудоту.

- Так загоїться, - вирішив я, - помащу зеленкою, не буду перемотувати, нехай дихає, так краще загоїться.

Після маніпуляцій з ногою я поснідав тушонкою з хлібом і вареним яйцем. В голові трішки прояснішало і я нарешті з тверезою головою роззирнувся навколо. Виявилося, що я не був у лісі, як мені здалося спочатку. Я був у садку. Навколо росли яблуні, а я сидів на трохи вищому дереві (в назвах дерев я не дуже розбираюся). Я знав де знаходиться цей садок, неподалік мала бути газова заправка, а це означало, що я майже під Шаргородом. Шлях додому буде далекий – десь двадцять п’ять кілометрів.

Але думати про це було ще зарано. Весь цей сьогоднішній день я збирався провести на дереві:

- Краще довше посидіти, ніж поспішити і заразитися, - розмірковував я, - їжа в мене є. Погода непогана, нехай нога відпочиває.

Я порахував мерців. Їх було всього шестеро, але це надто багато для травмованої людини. Вони вперто витріщалися на мене, простягали руки і монотонно ричали. Кудись іти вони не збиралися.

Сидіти було важко, все тіло боліло, я крутився і совгався, але не міг вмоститися зручно. Спробуйте кілька годин посидіти на твердому стільці. Важко, чи не так? А тепер уявіть як важко другий день сидіти на стовбурі дерева. Раптом в мене виникла інша проблема. Мені хотілося в туалет, та ще й не по малій потребі. Не буду вдаватися в подробиці даної операції, просто скажу, що це було чергове «вперше» і було дуже незручно. На щастя, туалетний папір в мене з собою був.

Сонце почало сходити вище. На рану сідали мухи, мені набридло їх відганяти, тож я накрив поріз тонким шаром бинту. Перемотувати ногу я не хотів, бо десь чув, що треба давати доступ повітря до рани, тоді вона не гниє і скоріше гоїться. А мені треба було щоб вона загоїлася якнайскоріше. Якщо Початок стався вчора, і моїй групі успішно вдалося втекти, на що я дуже сподіваюся, то не враховуючи сьогоднішній день, який наперед був змарнованим, в мене залишалося п’ять днів, щоб встигнути до місця зустрічі. Здавалося, що це багато, та й шлях не надто довгий, можливо, вдасться дістати машину, але в такі часи може статися все що завгодно, може статися будь-яка затримка.

Я твердо вирішив вирушати завтра зі сходом сонця, не зважаючи на те, в якому стані буде нога. Треба буде відігнати якось мерців. Спробувати кинути якусь гілку кудись далеко, щоб вони відволіклися на шум, або спуститися нижче, зібрати їх з одного боку дерева, а тоді різко стрибнути в інший і втекти.

- Завтра буде видніше, - вирішив врешті я. – На все свій час.

Потім я раптово згадав про неї, її очі і посмішку. Цікаво, як вона? Чи вижила вона? Сподіваюся, що так. Мені було соромно, але про її безпеку я хвилювався більше, ніж про безпеку всіх рідних і друзів разом узятих. Я навіть планував в разі початку одразу кинутися до неї, щоб вона точно була врятована, як дивно б це не виглядало. Але тепер все пішло шкереберть. Я сиджу на дереві з порізаним стегном, а вона, сподіваюся вона не одна з тих, що стоять під моїм деревом.

Захотілося їсти. Я навмання дістав банку консервів (випала «кілька в томаті»), взяв останні два варені яйця, відломив кусок хліба і так пообідав.

Сидіння на дереві почало бісити. Я повністю відв’язався, одягнув рюкзак знову на плечі, і спробував лягти на живіт. Спершу було навіть зручно, але потім почало тиснути в ребра, боявся, щоб не зачепити раною за стовбур. Все ж, подібна зміна пози допомогла відпочити від сидіння. Потім я ще трохи постояв на ногах, намагаючись переносити вагу на здорову ногу.

Отак, крутячись деревом, шукаючи зручнішої пози, роздумуючи про все на світі, я згаяв час до вечора. Мабуть, мене можна вже було вносити до Книги Рекордів Гіннеса, як людину, яка провела на дереві найбільше часу, не злізаючи з нього. Я повечеряв, доївши більшу частини хліба з паштетом, і випивши першу з двох пляшок води.

- Завтра точно звідси забираюся, - впевнено промимрив я, прив’язуючись до дерева, - я вже ненавиджу це дерево.

Сон знову був тривожний і уривчастий. Я знову був у автобусі, знову біля мене сідав чоловік з перев’язаною рукою. Я пробував встати, але раптово помічав, що це не той чоловік, а вона, вона уважно дивилася на мене, потім очі її помутніли і вона мене вкусила. Раптом я опинився у воді, було холодно і мокро. Я пробував плисти, але не міг дістатися до берега. Я тонув.

Коли я прокинувся, стояла непроглядна ніч, бушувала буря. Лютий дощ періщив у обличчя, весь одяг був мокрий. Я швидко накрив рану рюкзаком, не можна, щоб вона мокла, почне гнити. Треба було забиратися з цього дерева, сховатися, але було темно, а там унизу, напевно, стояли все ті ж мерці.

В мене не було ні плаща, ні навіть парасольки, я не готувався рятуватися від дощу, та й проводити два дні на дереві я не планував, але доля постійно підкидає нам веселі випробування.

Так я просидів під дощем до самого ранку. Голова боліла, температура піднялася, з носа текли шмарклі. До такого я теж не готувався, від застуди в мене ліків не було. Але є й плюси – на свій превеликий подив, як тільки посвітліло, я побачив, що моїх «друзів» нема.