Порятунок Нового року

Прямуючи просторами Кіровоградщини не оминіть своєю увагою сонцесяйне сільце обабіч дороги, що гостинно зустрічає усіх мандрівників та гостей золотаво-медовими полями, не дарма ж зветься воно Златопіллям.

Саме в цьому принаднім краї проживають найспівучіші та найщиріші українці. І, звісно ж, найскромніші. Це я про себе та своїх друзів говорю, якщо хто не зрозумів. Ми завжди з нетерпінням очікуємо Різдва, адже це наше улюблене свято. Для мене воно ще є й особливим, бо саме тоді я можу побачитись зі своїм таємничим другом, шкода, що про нього не можна нікому розповідати, і, хоча я ніколи не відзначалася вмінням тримати язика за зубами, але, як говорить мій дідусь: «Дала слово, то тримай», а він вміє бути лаконічним, цього разу змовчала. Познайомились ми три роки тому, коли я ще була ученицею 4-ого класу. Саме різдвяної ночі, коли можливі неймовірні чудеса, коли я мала наміри хоча б цього року не проспати прихід Діда Мороза і чатувала його біля ялинки, якщо бути точною, то під ковдрою поблизу новорічної красуні. Десь близько другої години з’явився прямісінько із комину той, кого так очікують усі діти планети. Яке ж було моє здивування, коли з попелу вигулькнув не дідусь у червоному кожусі, а якесь руде хлопчисько із, мабуть, мільйоном веснянок на обличчі та розкуйовдженим вогненним волоссям і лукавинкою в очах. Мої брови підскочили ще вище, коли я роздивилася у що був одягнений мій новорічний гість. Ви можете собі уявити: він був у потертих джинсах та светері із сніговиками в сонцезахисних окулярах та на сноубордах! Просто фантастика! Я втратила дар мови. Моя класна керівничка віддала би всю зарплату за можливість побачити це диво природи: що я здатна мовчати ЦІЛІСІНЬКИХ 5 хвилин.

Такою була наша перша зустріч із Різдвяном. Виявилося, що він зовсім не злодій, як я подумала у першу ж мить. Його така думка надзвичайно обурила. Заспокоїти цього хлопчиська-ненажеру вартувало 20 шоколадних цукерок, 2 склянки молока з медом, ще й мамин пиріг також відшкодував глибоку психологічну травму цього неймовірного нахаби. І де все це тільки помістилося? Різдвян – один із 112 племінників Діда Мороза, і оскільки казковому дідусю перевалило вже за пів тисячоліття, то мандрувати дахами будинків та пролазити в комин радикуліт не дозволяє, от і доводиться просити племінників допомагати.

Так ми й потоваришували. Шкода, що свого нового друга я можу бачити лише раз на рік. Але можу бути певна, що побажання Діду Морозу потраплять точно за адресою. Тож і цього року мій 7-ий клас вирішив написати листа бороданю, а я потім лишу його у своїй поштовій скриньці, й Різдвян передасть особисто до рук своєму дяденьку. Однокласники відправили такого листа:

«Шановний Дідусю Морозе!

Пише тобі твій улюблений слухняний 7 клас. Ми весь перший семестр вели себе добре, навіть не виконували домашнє завдання, щоб не напартачити. Тож у нас до тебе кілька  невеличких побажань.

- Хочу попросити, щоб ти подарував мені окозамилювач, правий та лівий. Ти ж розумієш наскільки це потрібна річ у нашому бентежному віці.

Також поклади під ялинку щоденник-невидимку, щоб коли вчителька попросила його на одиницю, я не з-під парти вилазив із ним, а ніс до столу із тріумфальним виглядом

Ну, а якщо у тебе закінчилася невидима чарівна фарба, то подаруй хоча б трикутний щоденник, щоб у ньому зникало все, як  у тому бермудському трикутнику. (Це прохання від Толика, а то замучили його вчителі своїми повідомленнями).

- Також, якщо тобі не важко, подаруй мені батьків-двійників, хоча б парочку, чи одного з них. А то мені їх так шкода, ходять до школи навіть частіше ніж на роботу. Коли я додому приходжу, одразу ж пересмикуються, нервують, мабуть.

(Ще один дисциплінований та слухняний однокласник Мишко)

- Та що ви все про навчання та навчання, набридло вже, сил моїх на нього не має. От , Дідусю, подаруй мені стелеходи, ну, черевики такі, що по стелі ходять, а то я щось не дістаю до неї. Ну ти ж розумієш мене, як чоловік чоловіка, потрібно помітити свою територію.

Також у мене до тебе ще одне невеличке побажання. Подаруй мені, будь ласка, вікно, навіть два, хоча можна й три (на всякий випадок). А то я нещодавно, ну зовсім випадково, і то навіть не я був, просто поруч проходив, і м’яча не чіпав, хіба що кінчиком великого пальця, нігтиком. А м’яч як підскочить та й сам у вікно поцілив, а потім, ніби глузуючи з мене, і в друге вікно. Я не хотів, чесне слово. Мене підставили.

(Від твого вірного шанувальника Миколки)

- А мені, дідусю, непотрібно отих нісенітниць, що хлопці поназамовляли. А лишень так, дрібничку: чотириповерховий палац у вікторіанському стилі з видом на Ейфелеву вежу, і щоб у дворі фонтан із нескінченним шоколадним сиропом розташувався.

І якщо не важко, то ще б і мішків зо три з доларами чи євро, на твій смак, але щоб неміченими купюрами.

(Наша найбільша скромниця та відмінниця Оленка, ото замахнулася)…»

Чого тільки не просили в листі: там були й мегашвидкісні санчата, й кросівки, що ніколи не рвуться, і футбольний м’яч, який сам голи забиває, і пляшка коли, що не закінчується, і скатертина-самобранка, яка кожні пів години презентує улюблені всіма дітьми смаколики: хот-доги, бургери, чізбургери… Я вже говорила, що скромність то визначальна риса, притаманна нашому «крейзанутому» колективу.

Та цей рік завершувався зовсім незвичайно, коли я вже хотіла відправити це геніальне творіння до поштової скриньки, то помітила, що в ній вже очікує мене послання із самої Лапландії, з відміткою: «СУПЕРВАЖЛИВО!!!!!!» та «ТЕРМІНОВО!!!!!». Я була здивована, адже Різдвян ніколи мені не писав листи, їм це заборонялося.