Глава 12

— Міссі Елрізо, Його Маговельможність звелів вам до завтра не виходити з кімнати, вам краще залишатися тут, — управителька особисто принесла Елрізі тацю з наїдками та поклала на стіл. — Вечерю я також принесу… Насправді герцог Ермунд забажав заночувати в замку, — сутужно зітхнувши, співчутливо поглянула на дівчину. — Раджу не траплятися йому на очі, зважаючи на попередній візит… Його Світлість завжди отримує те, чого бажає, ба більше, він сильний маг… — з цими словами нервово підтиснула губи, не приховуючи неприязні до герцога. — Розпусник, яких світ не бачив, ані крихти моралі!

Коли містрес Орманда пішла, Елріза відразу встановила навколо кімнати потужний захист за допомогою наданого графом артефакту. Отож, без заклинання дозволу жодна жива істота не могла проникнути сюди, звісно, духів замку це не стосувалося.

Після важкої подорожі дівчина неабияк втомилася. Зрештою, привела себе до ладу. Переодягнувшись в чисту простеньку сорочку, закуталася у вовняний плед та умостилася на ліжку, читаючи фоліант. Хай там як, раділа можливості відпочити. Проте навіть читання не відволікало від вируючих в голові думок, що мимоволі нахлинули повінню… І що ж то за прокляття, яким відьма «нагородила» графа? Також перед очима спливала вродлива дівчина з фотокартки. Хто вона насправді? Невже Арвальд її кохав чи досі кохає? Ця думка чомусь неприємно шкрябнула голкою… Та чи не байдуже? Вона ж повинна ненавидіти графа, бо він повсякчас принижує! Проте та ненависть опісля подорожі змінювалася непроханим співчуттям до суворого мага, також кортіло розгадати всі його таємниці та… допомогти? Знати би, чим саме…

— Не сподівався від тебе, юна міссі… — Елріза здригнулася на ліжку від знайомого скрипучого голосу. — Це так жорстоко! — забравшись на табурет, домовик закинув ногу на ногу та картинно зітхаючи, ображено відвернувся. — Взяла й захист відновила навколо кухні… Вирішила мені насолити? Серця в тебе немає! — скрушно хитаючи головою, розпачливо шмигнув носом.

— Ще розридайся! — сердито буркнула дівчина, підводячись на ліжку. — Сам винний! Куди ж зник?! Я чекала на тебе, а ти пообіцяв мені розповісти таємницю графа! Так, насправді я де-що вже дізналася… Ото й повідай, що за прокляття?

— Авжеж, граф навідувався до містрес Аґарії, — постукуючи крихітними пальцями по табурету, домовик задумливо втупився зеленкуватими очима в лампадку. — Навіть чорна відьма йому не допоможе, прикро… Лише магічно сильна нейтралка… Що ж, я про це знав…

— Знав і не сказав?! Довелося їхати в ту глухомань, хай йому темрява! — Елріза злісно труснула головою, докірливо мружачи очі.

— І чого сваритися? Ще й темряву тут згадувати! — містер Ірлі обурено хмикнув. — Що, хотіла залишитися в маєтку? Цікаво, як би ти тікала від того хтивого мага-гостя, де б сховалася? Хто б тебе захистив у відсутності хазяїна? Насправді графу треба було поговорити з відьмою, переконатися остаточно, ще й душу облегшив, бо схоже, що відьма його пробачила, а ти… — блимнув очиськами на застиглу дівчину. — Благаю… — голос раптом зробився улесливим, солодким, мов мед. — Зруйнуй той захист! Не станеш же мене голодом морити?

— Спочатку все мені розповіси, а потім зруйную, обіцяю, — насупившись, Елріза вимогливо поглянула на хитруна. — З тебе інформація, а з мене смаколики!

— Маніпуляторка… — сутужно зітхнувши, домовик зістрибнув з табурета. За мить забрався до дівчини на ліжко та умостився на краєчку. — Гаразд, буде по-твоєму… Колись в цьому замку працювала служниця Аґарія, ота чорна відьма… І була такою вродливою, аж услід їй парубки оберталися, даруючи усмішки…

— Про історію з відьмою мені відомо, її скривдив батько Арвальда, а вона помстилася й прокляла, — Елріза нетерпляче хмикнула. — А що ж то за прокляття?!

— Не перебивай! — діловито буркнув домовик. — Хіба ж гарно старших перебивати?! Якщо хочеш дізнатися, то слухай! Я досі пам’ятаю ту жахливу ніч… — враз спохмурнів, пригадуючи події багаторічної давнини. — Покійний граф силою тягнув бідолашну служницю до своїх покоїв, а вона кричала, благала відпустити... Її коханий, місцевий конюх, почув знадвору оті крики й кинувся до вежі захистити дівчину, проте граф у гніві спопелив його магією. Звісно, нещасний парубок помер, а Аґарія… Охоплений пристрастю і люттю, граф її збезчестив, кілька годин з нею розважався, а після… Дівчина вийшла з покоїв в розірваній сорочці, навіть з синцями, подряпинами, проте погляд… Її погляд пам’ятатиму, доки існую! Стільки болю, стільки ненависті й гіркоти! А потім вона підняла руки і вивільнила чорну сутність, почала у розпачі викрикувати слова отого родового прокляття… Звісно, наслідки були жахливі! Невдовзі служниця безслідно зникла з маєтку, а графа зломив важкий недуг, так і помер в страшних муках, проте мені його не шкода, а ось син Арвальд… Відтак виявилося, що Арвальд навіть одружитися ні з ким не може, бо не зуміє здійснити шлюбний ритуал! Шлюбний кристал у храмі не приймає його магію, ба більше, Арвальд не зможе мати спадкоємців, навіть бастардів… Але й це ще не все. Якщо закохається в дівчину і почуття будуть взаємними, невдовзі та бідолашна дівчина помре від невиліковної хвороби! Можливо, пам’ятаєш юну особу на фотокартці? Я ж знаю, що бачила… Емілія… Ще й чимось на тебе схожа…

Звісно, Елріза пам’ятала. Зненацька з’явившись в кабінеті, граф тоді оскаженів, горлав, мов навіжений… Саме цієї миті Елріза зрозуміла, що він втратив самовладання через розпач, невимовний біль, а за маскою суворості інквізитора приховані роздираючі страждання й нестерпні муки.

— Та юна міссі, Емілія… Граф кохав її… І вона померла від хвороби через родове прокляття, — з гіркотою прошепотіла Елріза, ледь стримуючи непрохані сльози співчуття. Ось що насправді терзає Арвальда. Біль важкої втрати…

— Саме так, — зітхнувши зі смутком, домовик нервово теребив пальчиками вовняний плед. — Також нашого хазяїна шматує почуття провини, адже нічого не міг вдіяти, не зумів врятувати міссі Емілію, нещасна дівчина згасла, померла від невиліковної хвороби, а мені зрозуміло, чому граф повсякчас захищає тебе, — понуро глипнув на застиглу у розпачі Елрізу. — Вочевидь через те, що ти чимось схожа на неї…