Глава 5

— Відчиніть! Хто ж там зачинився?! — за дверима почувся незнайомий, настирливий чоловічий голос.

— Перстень віддай! — нервово шикнув домовик, хутко зістрибнувши з лавки. Налякано, розгублено зиркнувши в бік дверей, Елріза квапливо стягнула з пальця артефакт та повернула домовику, а той за мить вітерцем шуснув в комірчину.

— Темрява! Та відчиніть вже ті кляті двері! — злісно гарикали з коридору. І принесло ж когось! Не зволікаючи, дівчина тремтячою правицею відсунула дерев’яний засув. Коли двері розчахнулися, на порозі постав високий на зріс, широкоплечий парубок зі скуйовдженим русявим волоссям, враз здивовано зіщулив ясно-блакитні очі, проймаючи Елрізу зацікавленим поглядом. Зважаючи на одяг, не схожий на багатія, радше то був робітник.

— Чого зачинилася? Ти тут сама? — увійшовши до кухні, тягнув за собою великий мішок з зерном. — Авжеж, новенька, раніше тебе не бачив… Це ж тебе граф покарав роботою? Вже дізнався з пліток… — поставивши мішок біля стіни, долонею витер з чола липкий піт. — Приніс зерно зі сховища, кухарки просили, — зітхнувши, опустився на табурет. — За день неабияк втомився… — здійнявши голову, раптом привітно всміхнувся Елрізі. — Я Раймунд, помічник нашої управительки. Роблю закупи для замку, доставляю продукти, вино, речі для побуту. А ти новенька служниця міссі Елріза? — запитливо вигнув брову, незмигно роздивляючись дівчину. — Вже чув про тебе…

— Так, я міссі Елріза, а ваш… граф мене покарав, хоча я нічого поганого не зробила, — дівчина гірко зітхнула. Стенувши плечима, наче виправдовувалася перед незнайомцем.

— Вірю тобі, — в парубочому голосі відчувалося щире співчуття. — Насправді в Його Маговельможності нестерпний характер, може покарати за й дрібницю, а ти… — окинув поглядом майже чисту кухню. — Впоралася так швидко? Бачу, навіть посуд чистий… — здивовано підняв брови, обдаровуючи приємним усміхом.

— Навички побутової магії, — у відповідь Елріза й сама мимохіть всміхнулася, сором’язливо опустивши вії. Звісно, про перстень графа не стала казати, лише хвилювалася, щоб домовик встиг його непомітно повернути тому негіднику-графу. — Ще залишилося помити підлогу і я вільна на сьогодні!

— А де оселилася? У вежі для слуг? — підвівшись на ноги, Раймунд стягнув зі столу пиріжок з м’ясом, бо кілька кухарки залишили в плетеному кошику. Жуючи з апетитом, грайливо зиркав на дівчину, яка ствердно кивнула. — Авжеж, там усі слуги мешкають, я також. До речі, можу зачекати, доки помиєш підлогу та проведу до кімнати, адже надворі ніч, вже темно… Негоже дівчині самій блукати замком о такій порі, — хоч і здавався втомленим, проте виказував галантність. Чомусь цей парубок викликав довіру в Елрізи, справляючи враження вихованої людини. Можливо, її магічна сутність інтуїтивно відчувала, звідкіля сподіватися небезпеки, а в товаристві Раймонда дівчина чомусь почувалася спокійно.

Розвалившись на лавці, парубок з цікавістю спостерігав, як Елріза прибирала за допомогою власної побутової магії. Змахнувши правицею, здійняла з підлоги сміття та спрямувала його у відерце, опісля з тазика з водою вислизнула вогка ганчірка, якої дівчина навіть не торкнулася. Зосередившись на внутрішніх потоках енергії, вона бурмотіла якісь заклинання, а ганчірка ковзнула дощатою підлогою, змиваючи бруд. Зрештою, юна магиня впоралася за десять хвилин, а здивований Раймунд аж присвиснув.

— Молодчина! Оце комусь дістанеться такий скарб, можу лише позаздрити твоєму майбутньому обранцю! — в блакиті очей промайнуло відверте благоговіння. — Ба більше, ще й наша кухня ніколи не була такою чистою! Гаразд, ходімо відпочивати, проведу тебе…

Щоб дістатися переходу до вежі для слуг, необхідно було піднятися сходами на третій поверх. Звісно, Елріза ще не встигла ознайомитися з розташуванням веж та приміщень, і без того вдосталь вражень за перший день перебування в маєтку графа.

— А чи не краще перейти до нашої вежі знадвору? — поцікавилася в Раймунда, який стягнув зі столу черговий пиріжок з м’ясом. — Там наче є окремий вхід…

— Саме так, є, але коридорами буде швидше, — жуючи пиріжок, парубок грайливо підморгнув. — Звісно, доведеться йти повз гостьові та графські покої, але охоронці нас пропустять, бо знають мене…

— Може… Краще надвір? — Елріза з острахом застигла, оскільки не вельми радувала ідея йти повз покої осоружного Арвальда.

— Ти що, боїшся? — Раймонд реготнув. — Його Маговельможність вже відпочиває. Як відомо, герцог привіз дівчат легкої поведінки, можливо, опісля розваг наш втомлений господар вже бачить десятий сон…

— Гаразд, — зі згадкою про білявок Елріза мимоволі скривилася. Якби одна з них не перекинула той злощасний горщик з рагу, вона би не втрапила в халепу, не поралася би на кухні до ночі. Звісно, подумки дякувала винахідливому домовику, який приніс артефакт, аби лише встиг його непомітно повернути…

Крокуючи тьмяними коридорами поряд з Раймундом, Елріза боязко глипала навкруги. На тлі кам’яних стіл сяяли магічні лампадки, а на третьому поверсі спостерігалися охоронці, які чатували біля дверей покоїв. Привітавшись з ними, Реймунд попросив дозволу пройти. Звісно, йому дозволили. Усміхнений парубок навіть комусь з охоронців простягнув пиріжок, який узяв з кухні. Як кажуть, послуга за послугу…

— Ходімо, нас пропускають, — прошепотів, кивнувши до Елрізи. — Вельможні особи вже сплять, як я й казав…

Попри сподівання дівчини та Реймунда, раптом поривом сильної магії з гуркотом розчахнулися оковані залізом двері гостьових покоїв, за мить посеред коридору з’явився герцог Ермунд. Схоже, геть не переймався власним непристойним виглядом, оскільки постав в самому халаті з антрацитового шовку та босоніж, ще й напідпитку. Над чолом нависали скуйовджені, смоляні пасма, а очі виблискували дикою чорнотою. Вирячившись на нажахану Елрізу та зніченого Раймунда, стискав пальцями срібний келих з вином. Ковтнувши напій, різко шпурнув порожній келих на підлогу та плеснув в долоні.

— Кого ж це я бачу! Невже оте пташеня, яке втекло від мене з бенкету? — відразу впізнав вродливу служницю, яку зажадав пізнати на ложі. Хижо зіщуливши моторошні очі, кінчиком язика облизнув губи в шаленому передчутті, наче змій, який несподівано вполював жадану здобич.