Глава 1.1

Літня покоївка мовчки допомагала Елрізі збирати її речі у валізи, кілька суконь, нижні сорочки, взуття, панчохи, прикраси... Як виявилося, насправді в дівчини не так вже й багато речей, усе вмістилося в двох валізах. Опустившись на ліжко, юна Елріза розпачливо охопила руками голову, водночас споглядаючи ті збори. Як же дядько зміг так вчинити? Рідний брат її батька, містера Девона Лондерберга... Програв її в карти, мов річ! Враз перед очима постали болючі спогади дитинства... Коли Елрізі виповнилося п'ять років, раптом кудись зникла любляча матір, а батько... Таке враження, наче був охоплений розпачем. Так, в пам'яті закарбувалося його обличчя, навіть застиглі в очах сльозини, наче проступали з гіркої прірви душевних глибин... Саме тоді вона побачила, як вперше плакав батько. Проте навіть не встигла запитати, що саме стало причиною тих сліз, тієї скорботи... А потім він зник. Безслідно і назавжди. Лише наостанок запевнив, що з дядьком вона буде в безпеці. Опісля маленька Елріза і опинилася в маєтку рідного дядька Ерні, де й мешкала до повноліття... Та чому ж так раптово зникли батьки? Про матір досі й не дізналася, а про щодо батька... Зневажливо суплячи обличчя, дядько неодноразово підкреслював, що зниклий батько Елрізи насправді був злочинцем, хоча дівчина і гадки не мала, в чому полягав той злочин. Містер Лондерберг не вельми прагнув це обговорювати, лише стримано пояснив, що його брат посмів образити когось з родичів короля... Та чи так було насправді? Звісно, дівчина не знала, а дядько прихистив її, хоча й не без користі. Перед зникненням батько Елрізи продав родовий маєток, а золоті монети віддав брату, щоб той опікувався дівчиною. Отож і опікувався, проте до того дня, коли необачно програв її в карти поважному гостю... З дитинством, що промайнуло в маєтку дядька, пов'язані не вельми приємні спогади. Строга тітка нерідко залучала до роботи, мов служницю. Звісно, дівчинка Елріза змалечку володіла навичками побутової магії, можна й не платити додаткову зарплатню за послуги. І в кімнатах поприбирає, ще й впорається на подвір'ї, також в саду... Насправді старанна Елріза не цуралася важкої праці, ба більше, все виконувала мовчки та швидко, без зайвих суперечок. В дядька з тіткою було дві доньки, оті кузини нерідко виказували до Елрізи зневагу, зверхність, а вона лише полегшено зітхнула, коли дівчата зіграли весілля та залишили маєток. Проте недовго тривало те примарне щастя, ті дні, проведені у роботі та в бібліотеці за читанням фоліантів... Так, дівчина обожнювала читання і подумки завше обурювалася несправедливості законів королівства, адже в академіях навчалися лише чоловіки, а обов'язок кожної дівчини та жінки дбати про затишок в маєтку, народжувати дітей, догоджати чоловікам... Хіба ж це правильно? І де справедливість?!

Важко зітхнувши, Елріза нервово куталася в хутряну накидку поверх сукні. Стиснувши губи, з дядьком і тіткою попрощалася стриманим кивком та самотужки залізла в розкішну карету, обшиту чорним оксамитом. Насправді серденько заклякло полохливою пташкою, жахала ота невідомість... Чого ж сподіватися? Довелося підписати документ, договір, який зобов'язував виконувати накази графа. Чого ж раптом навідався до дядька? З розмов Елріза випадково почула, начебто поблизу маєтку інквізитор відчув ледь вловимий слід мага-нейтрала... Звісно, за допомогою власної магії та певних артефактів граф ретельно обшукав маєток, проте не виявив тут жодного нейтрала. Дівчина вже й встигла його зненавидіти, зважаючи на зверхнє ставлення, що відчувалося в темних крижинах чоловічих очей, в кожному русі й жесті... Хоч і жодного слова до неї не мовив, проте поведінка красномовна. Навіть без слів зрозуміло, що майбутнє життя в маєтку Арвальда не буде медом...

Опустившись на сидіння карети, Елріза нервово глинула на насупленого графа, який величаво умостився навпроти. Підібгавши губи, побіжно окинув зверхнім поглядом застиглу, напружену дівчину. Погляд карих очей мимохіть помандрував її фігурою, безцеремонно вивчаючи усі вигини, заразом і округлі груди, приховані за щільним сукном темної, строгої сукні, а знічена Елріза раптом зрадницьки зашарілася, оскільки той цупкий, обпікаючий погляд неначе душу протинав...

  — Таке враження, що ти боїшся мене, міссі Лондерберг, —  Арвальд саркастично скривив губи, гордовито задираючи вольове підборіддя. Відверто виказував зверхність, звертаючись на "ти" — Так, тобі доведеться важко працювати, відпрацьовуючи борг дядька, проте... —  уїдливо хмикнувши, відвернувся до віконця карети, відсторонено втупившись поглядом в прозору шибку. — Якщо хвилюєшся за свою честь, то не варто... Не торкатимуся тебе, оскільки ти геть мене не приваблюєш. В тобі немає нічого особливого. Звичайна, посередня дівчина без родзинки...

Дорогі читачі, ось вирішила опублікувати оновлення та чекаю на ваші коментарі! Так, схоже важко доведеться нашій дівчині ...(