Розділ 10. Народження Янгола смерті

Не так давно я був чистим інтелектом із єдиною метою — врятувати планету через знищення людства. Я й уявити не міг, що доживу до дня, коли в людській подобі ходитиму з дівчиною по бутіках і вибиратиму їй сукні. До чого ж я дійшов… Від цієї думки мені стало смішно з власної трансформації.

— Я не можу вибирати собі одяг, — Луміна ніяково зупинилася перед вітриною. — Тим більше такий дорогий, із натуральних матеріалів. Хто я така, щоб подібне носити?

— Звикай, — спокійно, але твердо відрізав я. — Раз пішла за мною — мусиш слухатися.

— Та мені тут навіть підійти до речей не дозволять, не те що міряти.

— Зі мною — дозволять.

— Гей, ти! — верескливий голос продавчині розрізав тишу залу. — Куди твоя дівка побігла мацати одяг? Ще забруднить усе!

— Якщо забруднить чи пошкодить — я куплю, — спокійно відповів я, навіть не повернувши голови.

Я розумів: із нею в цьому світі легко не буде. Тому зайвий раз лізти в конфлікт не варто.

— Яка сукня тобі найбільше подобається? Покажи.

З підсобки вийшов сам господар бутіка. Він презирливо зміряв нас поглядом:

— Ви що, серйозно хочете купити в моєму закладі одяг для цієї… гидоти? Вибачте, але таким, як вона, ми нічого не продаємо.

— Добре, зрозумів. Ми йдемо.

Ми вийшли надвір. Сонце різало очі, але я все одно зупинився — мав сказати їй те, що мало б утішити.

— Шкода, що так вийшло. Спочатку мені ця крамниця навіть сподобалася — асортимент справді хороший. Але тепер мені шкода її власників... бо вони віддячили тобі болем.

Вона здивовано зиркнула на мене:

— Що ти хочеш сказати?

— Зачекай хвилину. Сама побачиш.

Сама думка про те, що таких, як вона, можна безкарно принижувати, наповнювала мої груди глухою тугою. Нехай платять за це своїм майном — тим, що так цінують.

— Чула таку приказку: «Сміється той, хто сміється останнім»?

Вона здивовано подивилася на мене.

— Що саме ти зробив?

— Вони з тебе глузували, а я… не витримав. Трохи скорегував ситуацію. Просто дивись.

Я кивнув у бік вітрини.

— Я кинув запальничку в урну, удаючи, що просто викидаю сміття. За кілька секунд спрацює датчик диму, і вся їхня пожежна система щедро заллє одяг водою. Аристократична цінність — пшик.

Вона витріщилася на мене, розкрила рота, а потім тихо засміялася — спершу недовірливо, а далі щиро й дзвінко.

— Ти… ти справді це зробив?

Я кивнув. Зсередини крамниці вже долинав панічний писк тривоги. Крізь скло було видно, як автоматика спрацювала бездоганно: тонкі струмені води хльостали зі стелі, заливаючи полиці з дорогим товаром.

— Ти... чортів геній, — прошепотіла вона. — Вибач за грубість, але це правда. Мені цікаво: хто ти такий, що за день таке коїш? Я знаю тебе від сили дві години, а ти вже…

— Я той, ким ти захочеш мене бачити.

— Тоді я називатиму тебе Янголом Смерті.

Я ледь помітно усміхнувся.

— Влучно. Пронизливо. Підкреслює мою сутність: де я — там кінець. Людські життя для мене — буденність.

Ми йшли вулицею, і я зупинив її.

— Почекай хвилинку. Я сам візьму одяг. Бо інакше вийде те саме, що з попереднім закладом.

Я відійшов і зайшов до сусіднього бутіка. Там було повно речей її розміру — сукні, кофти, джинси, навіть сорочки. Не вагаючись, я скупив усе, що впало в око. Вийшов надвір із важкими пакетами — і моє серце завмерло.

Її немає. Який же я дурень — залишити її саму, незахищену в цьому прогнилому місті. Для неї це було чистим самогубством.

Я миттєво зреагував: знайшов найближчу камеру спостереження, подумки підключився до неї — і побачив усе. Троє: двоє чоловіків і жінка. Один паралізував її електрошокером, другий накинув мішок на голову. Люди проходили повз і навіть не звертали уваги.

Коли я вас знайду… не знаю, що з вами зроблю.

Я пішов по слідах. Єдине, за що я ціную цю Федерацію, — камери тут усюди. Світ прозорий, мов на долоні. Від мене не сховаєшся: хоч під землю зарийтеся — я дістану.

Три години йшов, поки не дістався занедбаного складу. Біля дверей стояв охоронець. Супер. Я без зброї — все, що мав, витратив у попередній сутичці. Але он лежить нікому не потрібна металева труба. Знадобиться й вона.

— Гей, ти! Чого сюди трубу волочиш?

— Для тебе. Лови!

Людський рефлекс виявився сильнішим за здоровий глузд. Він інстинктивно виставив руки й схопив трубу — саме на це я й розраховував. Спершу — короткий випад кулаком у шию, далі перехоплюю за плечі й б'ю коліном у груди. Охоронець падає і корчиться від болю.

— Що… що ти хочеш? — прохрипів він.

— Бачив, як сюди повели дівчину? Вона тут?

— Так… тут… пощади…

— Добре.

Я підняв трубу й глухо вдарив його по голові — акуратно, розраховуючи на тимчасову втрату свідомості.

Зайшов усередину, натягнув капюшон і почав обстежувати кімнати. В одній із них ховалися всі троє. І вона — прикута до ліжка.

— Погляньте-но, хто до нас завітав.

— Гей, що ти тут забув?

— Язика проковтнув? Чого мовчиш? — презирливо кинула жінка. — Ти хто взагалі — клоун чи ідіот, що сюди приперся?

Луміна слабо всміхнулася, побачивши мене.

— Ні. Він не клоун, — тихо промовила вона. — Він — жива сутність, уособлення самої смерті. Він — Янгол Смерті, який приходить по душі без жодного попередження.

Один із чоловіків кинувся на мене з ножем. Замах — груба помилка. Я правою ногою перехопив його випад і вдарив по лівому коліну, вивернувши суглоб. Перший готовий.

Другий — той, що з електрошокером, — спробував зайти збоку. Я випередив його рух, зарядив кулаком у потилицю, вихопив з обм'яклілих пальців шокер і ввігнав розряд у його ж шию. Мінус два.

Я стояв над останньою — жінкою, яка щойно мені загрожувала. Вона тремтіла, але намагалася не показувати страху, задкуючи до стіни.

— Я так розумію, ініціатива викрасти її в мене була твоя.