Розділ 10. Народження Янгола смерті

Не так давно я був інтелектом із єдиною метою — врятувати планету через знищення людства. Я не міг уявити, що доживу до дня, коли в людській подобі ходитиму з дівчиною по бутіках і вибиратиму їй сукні.
До чого ж я скотився… Від цієї думки мені стало смішно з самого себе.

— Я не можу вибирати собі одяг. Тим більше такий дорогий, з натуральних матеріалів. Хто я така, щоб таке носити?
— Звикай. Раз пішла за мною — мусиш слухатися.
— Та мені тут навіть підійти до речей не дозволять, не те що міряти.
— Зі мною дозволять.
— Гей, ти! Куди твоя дівчина побігла мацати одяг? Ще забруднить усе!

— Якщо забруднить чи пошкодить — я куплю.

Я розумів: із нею в цьому світі легко не буде. Тому зайвий раз лізти в конфлікт не варто.

— Яке плаття тобі найбільше подобається? Покажи.

— Ви що, серйозно хочете купити в моєму магазині одяг для цієї… гидоти? Вибачте, але таким, як вона, ми нічого не продаємо.

— Добре, зрозумів. Ми йдемо.

Ми вийшли надвір. Сонце різало очі, але я все одно зупинився — мав сказати їй те, що мало б утішити.

— Шкода, що так вийшло. Спочатку мені магазин сподобався — асортимент справді хороший. Шкода його... бо вони віддячили тобі болем.

Вона зиркнула:
— Що ти хочеш сказати?
— Зачекай хвилину. Сама побачиш.

Сама думка про те, що таких, як вона, можна так принижувати, наповнювала мої груди тугою. Нехай платять за це своїм майном — тим, що так цінують.

— Чула таку приказку: «Сміється той, хто сміється останнім».

Вона здивовано подивилася на мене.
— Що саме ти зробив?
— Вони з тебе глузували, а я… не витримав. Трохи скорегував ситуацію.
— Просто дивись.

Я кивнув у бік вітрини.
— Я кинув запальничку в смітник, удаючи, що просто викидаю сміття. За кілька секунд спрацює датчик диму, і вся їхня пожежна система щедро заллє одяг водою. Аристократична цінність — пшик.

Вона витріщилася на мене, розкрила рота, а потім тихо засміялася — спершу недовірливо, а потім щиро.
— Ти… ти справді це зробив?

Я кивнув у бік магазину. Зсередини вже долинав писк тривоги. Крізь вітрину було видно, як спрацювала пожежна система: тонкі струмені води хльостали зі стелі, заливаючи полиці з дорогим одягом.

— Ти... чортів геній, — прошепотіла вона. — Вибачте за грубість. Але це правда. Мені цікаво: хто ти такий, що за день таке виробляєш? Я знаю тебе від сили дві години, а ти вже…

— Я той, ким ти захочеш мене бачити.

— Тоді я називатиму тебе Янголом Смерті.

Я усміхнувся.
— Влучно. Пронизливо. Підкреслює мою сутність: де я — там кінець. Людські життя для мене буденність.

Ми йшли вулицею, і я зупинив її.
— Постій хвилинку. Я сам візьму одяг. Бо інакше буде те саме, що з тим магазином.

Я відійшов і зайшов до сусіднього бутіка. Там було повно речей її розміру — плаття, кофти, джинси, навіть сорочки. Не вагаючись, скупив усе, що сподобалося оку. Вийшов надвір з важкими пакетами — і серце завмерло.

Її немає. Який же я дурень — залишити її саму, незахищену, в цьому прогнилому місті. Для неї це було чистим самогубством.

Я миттєво зреагував: знайшов найближчу камеру спостереження, подумки підключився до неї — і побачив. Троє: двоє чоловіків і одна жінка. Один паралізував її електрошокером, другий накинув мішок на голову. Люди проходили повз — і не звертали уваги.

Коли я вас знайду… не знаю, що з вами зроблю.

Я пішов по слідах. Єдине, за що я ціную цю Федерацію, — камери всюди. Світ прозорий, мов на долоні. Від мене тут не сховаєшся: хоч під землю зарийся — я дістану.

Три години йшов, поки не дістався занедбаного складу. Біля дверей стояв охоронець.

Супер. Я без зброї — все, що мав, витратив у попередній сутичці. Але он лежить нікому не потрібна металева труба. Згодиться й вона.

— Гей, ти! Чого сюди трубу волочиш?
— Для тебе. Лови!

Так і знав: людський рефлекс сильніший за здоровий глузд. Він схопив трубу — саме на це я й розраховував. Спершу кулаком у шию, потім хапаю за спину, коліном у груди. Він падає, корчиться від болю.

— Що… що ти хочеш? — прохрипів він.
— Бачив, як сюди повели дівчину. Вона тут?
— Так… тут… пощади…
— Добре.

Я забрав трубу й ударив його по голові — акуратно, розраховуючи на тимчасову втрату свідомості.

Зайшов усередину, натягнув капюшон і почав обстежувати кімнати. В одній з них були всі троє. І вона — прикута до ліжка.

— Погляньте, хто до нас завітав.
— Гей, що тут забув?
— Язика втратив? Чого мовчиш? — промовила жінка з холодним презирством.
— Ти хто взагалі — клоун чи ідіот, раз сюди приперся?

Луміна легко всміхнулася, побачивши мене.
— Ні. Він не клоун. Він — жива сутність, втілення самої смерті. Він — Янгол Смерті, який приходить по душі без жодного попередження.

Один із чоловіків кинувся на мене з ножем. Замах — помилка. Я правою ногою вдарив по його лівому коліну, вивернувши суглоб. Перший нейтралізований.

Другий — з електрошокером. Я зарядив кулаком йому в потилицю, вихопив шокер і ввігнав розряд у нього самого.
Другий нейтралізований.

Я стояв над останньою — жінкою, яка щойно погрожувала. Вона тремтіла, але намагалася не показувати страху, тримаючись до останнього.

— Я так розумію, ініціатива викрасти її в мене була твоя.
— Забирай її назад. Я не хочу неприємностей.

— Але що поробиш, коли вони вже в тебе є? Марно благати — я не знаю жалю.
— Хто ти такий, що тобі до неї діло?

Я нахилився ближче, щоб вона добре почула кожне слово.
— Ти глуха чи п'яна? Дівчинка ж чітко сказала, хто я. Я — Янгол Смерті. І я прийшов по ваші душі.

Голос пролунав низько, зловісно — саме так, як треба.

— Тобі це так не минеться.
— О, ще й як минеться. А якщо ні — ви цього не побачите.
— Кайдене... ти прийшов по мене!
— Як я міг тебе кинути? Зачекай трохи, в мене тут справи. Луміно, затули вуха й відвернись — тобі на це не можна дивитися.