Розділ 9. Право на ім’я

Минуло два дні.
З моменту, коли Легіон прорвався крізь стіни Федерації, запанували хаос і паніка. Ніхто не може збагнути, що сталося. За всю історію людських воєн не було моменту, який би так зухвало зламав усю логіку. Чому ворог, що винищив цивілізацію й продемонстрував свою абсолютну могутність, за хвилину до фінального удару раптом передумав стирати людство з лиця землі?

Нехай гадають далі — правди їм не осягнути. Але хай не розслабляються: я ще не закінчив. Я все одно знищу Федерацію як систему, та тепер усвідомив одне: не всі заслуговують на смерть. Моя нова місія — з'ясувати, хто з них гідний спасіння.

Тепер я не просто машина в людській оболонці. Я — гібрид. Здатний обчислювати, як алгоритм, і відчувати, як людина.

Мені вдалося вистежити кривдників. Зламати бази даних і підключитися до кожної міської камери не становило труднощів. Хоч я й обмежений людським тілом, мій мозок оснащений нейрочіпом. Він постійно зв'язує мене з Головним Ядром та Легіоном, дозволяючи керувати армією безпосередньо. Я надіслав запит, і Ядро вистежило їх за дві доби.

— Рятуйте! Допоможіть, благаю вас! Змилуйтеся!

Коли я йшов вулицями за цифровим слідом нападників, почув крик — він скидався на дитячий. З цікавості я попрямував до джерела звуку. Те, що побачив, не шокувало мене: я знав, що люди здатні на набагато гірше. Старша жінка та чоловік люто били дівчину років сімнадцяти.

— Що ця дитина вам зробила? Чому ви її б'єте? — мій голос пролунав надто спокійно. — На ній і так живого місця немає.

— Йди своєю дорогою, хлопче, — чоловік навіть не обернувся до мене.

— Не твоє діло, — сказала жінка, дивлячись на мене. — Що хочемо, те й робимо. Кому яке діло до цієї мерзоти?

— О, то вона для вас «мерзота»? — я хижо всміхнувся у відповідь.

— Чого витріщився? — мовив чоловік.
— Питаю востаннє: що вона вам зробила?

— Абсолютно нічого. Вона працювати відмовляється. Ми її купили, щоб вона гнула спину, поки ми відпочиваємо.

— Віддайте її мені. Ви, люди, уже дістали своєю безглуздою жорстокістю.

— А якщо не віддамо, що ти тоді зробиш? — вони перезирнулися й зареготали.

— Насміхаєтеся з мене, як ті гієни? — я зробив крок уперед. — Відпустіть її, а то я власноруч вирву вам обом серця з грудей.

— Ой, як нам страшно... — іронічно протягнули вони, дивлячись на мене, як на божевільного.

Я спостерігав, як чоловік повільно відтягнув край плаща, демонструючи пістолет на поясі. Для нього це був символ влади, для мене — лише примітивна іграшка.

— Що, злякався? — вишкірився він.

— Ви його навіть дістати не встигнете, як перетворитеся на решето, — мій голос не здригнувся.

— Ах ти нахаба! — чоловік смикнувся до зброї. — Зараз поплатишся за свої слова!

Мій постріл прорізав тишу провулка. Куля влучила точно в руку, якою чоловік намагався вистрілити. Кістка розлетілася вщент — передпліччя трималося лише на пошматованих м'язах.

Тепер я не дозволю нікому кривдити мене. Я вчуся на власних помилках, тому більше не виходжу на вулиці Федерації беззбройним. Я просто витягнув пістолет із кишені й холоднокровно прострелив руку цій людині.

— Пощади нас! — заверещала жінка, падаючи на коліна й захлинаючись благаннями.

— Як ви не щадили цю дитину, так само я не щадитиму вас, — мій голос пролунав як вирок, що не підлягає оскарженню.

Їхнє існування було лише марною тратою ресурсів планети. Без зайвих роздумів я всадив обом по кулі в потилицю. Тіла важко впали в бруд, а я обережно взяв дівчину за руку, даючи їй зрозуміти: небезпека минула. Я присів поруч, намагаючись зазирнути в її очі, і продовжував міцно тримати її долоню у своїй.

— Як тебе звати? — тихо запитав я. — Не бійся, зі мною тобі більше нічого не загрожує.

— Мені не дали імені... — вона ледь чутно зітхнула, не піднімаючи очей. — Мене називали як кому заманеться.

— Тоді віднині я зватиму тебе Луміна. Як тобі?

— Ім’я прекрасне... але чи має право така, як я, носити його? — з гірким сумом відповіла вона.

— Тому я і даю його тобі. Відтепер ти — єдиний носій цього імені на всій планеті. Воно походить від латинського lumen — «світло».

— Не знаю, як і дякувати... — вона нарешті глянула на мене.

Її блакитне волосся переливалося відтінками вечірнього неба, м’яко спадаючи на плечі, наче найтонший шовк. Очі — глибокі, мов гірські озера, в яких можна було потонути і нарешті знайти омріяний спокій. Струнка і витончена, вона рухалася напрочуд легко, ніби вітер, що бавиться серед квітів. Світла шкіра з перлинним відтінком ідеально гармоніювала з її несміливою, ніжною усмішкою.

— Я так розумію, тобі нікуди йти? — запитав я, відчуваючи дивну спорідненість із цією дівчиною.

— Так... — з невимовним сумом відповіла вона, опустивши голову.

— Хочеш піти зі мною? Ти, мабуть, як і я, просто блукаєш цим світом без власної мети. Існуєш, бо хтось інший цього потребує.

Я й сам до кінця не розумів, що мені з нею робити, але залишити її одну в цьому похмурому місті було б злочином навіть для машини.

— Як мені до тебе звертатися? — запитала вона, несміливо піднявши погляд.

— Можеш на «ти», — відповів я, дивлячись у далечінь. — У мене два імені: одне мені дали при створенні, друге я обрав собі сам. Називай мене Кайден.

— Приємно познайомитись, Кайдене... — вона ніби пробувала це ім'я на смак. — А яке твоє інше? Якщо не секрет.

— Те, від якого світ завмирає від страху, — мій голос став глибшим на октаву. — Пробач. Але не можу його назвати. Принаймні не зараз.

— Ну добре... — вона ледь помітно всміхнулася, не ставлячи зайвих запитань.

— Хочеш їсти? — запитав я, намагаючись змінити тему.

— Так! — її очі на мить спалахнули незвично яскравим вогником. — Хоч я і звикла, що мене майже ніколи не годували... Але чому ти все ж таки вирішив звільнити мене? Навіщо вбив моїх господарів?