Розділ 8. По той бік маски

Кіра врятувала світ… та хто врятує її саму? У цьому хаосі нікому немає діла до однієї дівчини. Чекати на Федерацію безглуздо — навіть якщо допомога прийде, буде вже запізно.

— Що ти пропонуєш? — він ковтнув повітря, проводячи рукавом по спітнілому чолі. — На вулицях паніка, місто задихається від жаху.

 — Тоді ми самі прокладемо собі шлях, — промовив я, і слова мої стали холодніші за сталь, різкі, як удар клинка. — Мені набридло ховатися під маскою нікчеми. Цей світ вижив лише завдяки їй. Вона врятувала мене… і тепер настав мій час врятувати її.

— Але як?.. — голос тремтів, немов тонкий лід над прірвою. — Нам залишається лише чекати… на диво.

 — Допомога прийде. Але не від людей.

— Від кого ж тоді?.. — слова вислизали крізь зуби, ніби шепіт між тінями, і в них звучав страх і надія водночас.

— Побачиш… — голос мій холодно різав повітря, як лезо. — Коли це станеться, ти зрозумієш, ким я є насправді… і чого мені вартує її життя. Ти дав їй шанс… і тепер я твій боржник. Більше не бійся смерті — її тілесне втілення стоїть перед тобою. Нехай тепер смерті бояться ті, хто скривдив її, бо я прийду по їхні душі.

Чоловік відступив на крок, очі його широко відкриті, а тіло тремтіло від остраху.

— Та хто ти такий?.. — пробурмотів він, ледве стримуючи паніку.

— Я… — зробив крок уперед, і тінь моя стала важчою за ніч. — Уособлення того, в чиїх руках зосереджена влада над цим світом.

Я промовив це впевнено, хоча глибоко всередині відчував гіркий присмак іронії. До тієї миті, поки одна-єдина ракета відмовилася підкорятися моїй волі, я вважав себе всемогутнім. Тепер я знав: ким би я не був, якою б могутністю не володів, перед лицем випадковості я можу виявитися таким же безпорадним, як і будь-який смертний.

— Я не розумію… про що ти кажеш?

— Скажи, як мені до тебе звертатися?

— Ерік. Просто Ерік.

— Мене звати Кайден — я уособлюю Фенікса, і саме я став тим, хто прирік світ на біль, вважаючи це єдиним шляхом до його порятунку.

Я подивився йому в очі — серйозно й відкрито. — Еріку, ти хочеш побачити світ за межами цих стін? Світ, де не треба щодня думати про виживання у гнилій системі Федерації? Світ, де панує спокій, і гармонія з природою? Своєю відвагою ти довів, що справді гідний такого життя.

— Якщо ти такий всемогутній, чому не врятував її? Чому не забрав туди, де панує мир, замість того щоб приректи на смерть?

Слова Еріка стали вирішальними: вони обірвали всі логічні виправдання, змусивши мене визнати власну помилку — цілком людську за своєю природою. Навіть уявна досконалість, подібна до божественної, не виключає можливості помилки. Це усвідомлення поступово руйнувало мене зсередини, адже істина завжди має більшу вагу, ніж її заперечення.

— Я не знаю, що за каша в тебе в голові, Кайдене, — Ерік криво всміхнувся, не припиняючи рятувати дівчину. — Але навіть якби твій «ідеальний світ» існував і мені дали вибір — піти туди чи лишитися тут, я б залишився. Тут людям немає на кого сподіватися. Їм потрібен хтось, хто витягне їх із самої смерті, хто хоча б подасть руку. Тому я й тримаюся: день у день допомагаю тим, кому ніхто не допомагає. Федерація була мертва ще з самого початку. Еліта, що вижила, не хотіла ні битися, ні працювати. А потім з’явилися «двохсоті» — і вони зрозуміли, що можуть просто штампувати собі рабів. І це ще не найгірше… Хочеш почути дещо таке, про що навіть народ не здогадується?

Кіра ще була при тямі й чула кожне слово. Вона безсило лежала, поклавши голову на коліна Еріка, намагаючись впіймати кожен ковток повітря. Коли вона слабко простягнула до мене руку, я миттєво перехопив її пальці.

Теоретично я розумію її стан — організм на межі. Але невідомий препарат, який Ерік вколов, аби знеболити, додати ейфорії, затуманити біль, мабуть, і дає такий ефект, ніби вона у тумані.

— Тримайся, — прошепотів я, стискаючи її долоню. — Допомога буде скоро. Я обіцяв тобі: я витягну тебе навіть із того світу.

«Я лежала зі страшним болем у грудях. Відчуття, що я стікаю кров’ю, було мені знайомим, але обіцянка Кайдена дала мені надію. Я відчувала — він щось задумав. Він знав, як мене врятувати, тому я з останніх сил чіплялася за свідомість. Він вірив у мене, і я не могла його зрадити. Вимовити бодай слово було неможливо, тож я просто взяла його за руку — знак того, що буду з ним до кінця».

— Розкажи мені все, Еріку, — мій голос став холодним. — На які ще цинічні вчинки здатна Федерація?

— Так, нам залишається тільки чекати. На більше не здатні

Вона не розуміє нашої мови — препарат зробив її глухою до сенсу. А отже, й до того, що я — не той, за кого вона мене вважає. Я стискаю її долоню, а вона навіть не підозрює, що поруч — її найлютіший ворог. Іронія в тому, що саме я зараз ніби її єдина опора.

— Щоб було кому воювати, вони копіюють пам’ять і свідомість тих, хто помирає… або вже померли, — слова лягали важко, мов каміння. — Переносять їх у нові тіла й стирають усі «зайві» фрагменти минулого. Вони прагнуть, щоб «двохсоті» вірили: вони лише програма, штучні істоти без душі. Але це неправда. Створити плоть — просто. А свідомість… свідомість — ні. Вони навчилися лише перехоплювати душі на межі небуття.

— Ця технологія не їхня, — відрізав я. — Вони отримали її завдяки феніксу.

— Можливо. Але правда про тих, хто працює на верхівку Федерації, ще страшніша. Вони виловлювали вцілілих людей, силоміць відбирали свідомість і стирали пам'ять. Робили все, аби ті вірили, що створені лише для одного — працювати, поки еліта насолоджується життям. Для виживання потрібні ресурси, а працювати ніхто з «вищих» не хоче. Тому вони знайшли рішення: навмисно пошкодили ДНК «нижчих», щоб ті відрізнялися від «вищого сорту». Такі люди мають неприродний колір волосся — сірий, червоний або рідкісний блакитний...

— У людській природі немає таких пігментів, — зауважив я. — Як вони цього досягли?