Розділ 6: Пробудження звіра

Що зі мною? Навіщо я став людиною? Навіщо вступив у війну проти самого себе?

Стільки років я був лише знаряддям — холодною волею, втіленою у форму, що знищувала людство нібито заради порятунку світу… і лише виконавши свою директиву, я вперше замислився: чи справді рятував планету, чи просто довершив трагедію, яку сам і уособлював.

Тепер, коли мета досягнута, переді мною лишається не наказ, а вибір: знищити останню «пухлину» — Федерацію, чи вперше порушити власну природу й дати людству шанс.

На це питання я досі не мав відповіді. Після сьогоднішньої розмови з Козеттою я зовсім розгубився: дозволити Легіону відступити… чи прорватися до Федерації й завершити те, заради чого мене створили.

Очевидно, я ще надто мало прожив як людина, щоб знати, який шлях правильний — але вже достатньо, щоб сумніватися в самому понятті «правильного».

День видався виснажливим. Ми прокинулися рано, а потім відбулася довга й важка розмова з майором Сакурою. Згодом вона знайшла для нас будинок — тихе місце, де ми могли бодай ненадовго пожити як звичайні люди. Адже далі, за її словами, на нас чекала лише смерть.

Жити як людина… Для мене це була рідкісна нагода вперше побачити світ не через алгоритми, а крізь почуття.

 — Кайдене, досить літати в хмарах, — вигукнула Кіра, визираючи у вікно. — Ходімо прогуляємося містом. Уже сутеніє, але тут усе таке нове, таке живе…

— Ходімо. Що може статися? Побачити світ людськими очима — справді безцінно… принаймні доти, поки я не знищив Федерацію.

Ми відчинили двері й вийшли на двір. Світ був іншим, ніж я уявляв. Життя тут процвітало: тепле світло вітрин, запахи вуличної їжі, безтурботний сміх дітей.

А за стінами — страждання. Тут — насолода життям. Чому ж не впустити біженців? Тут чисте повітря, спокій, місце для всіх.

Ми були лише за п’ятдесят кілометрів від фронту, але вибухів уже не чути. Лише тихий подих міста. Я тільки-но ступив за поріг — і відчув мир.

— Тут немає війни, — тихо сказала Кіра. — Війна — це для нас. Бо ми створені для війни. До речі… ти про себе нічого не розповідаєш. Хто ти? Яка в тебе історія?

— Інколи краще деяких речей не знати.

— Мені байдуже. Я прийму тебе таким, яким ти є.

— Навіть якщо я — тілесне втілення ката, що забрав незліченну кількість життів?

Вона нервово всміхнулася.

— Не лякай мене.

— Знаєш… є дещо, що я тобі скажу. У мене є доля, якої я не обирав, але саме вона зробила мене тим, хто я є.

— Отже, ти теж «двохсотий»? Як і я?

— Не зовсім. Але можеш вважати, що так. Я вже сам не знаю, ким я є.

— Ти той, ким хочеш бути. Хочеш бути монстром — будь ним. Хочеш бути людиною — доведи це спершу собі. Все в твоїх руках.

Мене гризло питання, яке я боявся озвучити. Але Кіра, можливо, була єдиною, хто міг наблизити мене до відповіді.

— Кіро… Мені потрібна твоя думка.

— Кажи.

— Якби в твоїх руках була доля всього людства, і від тебе залежав переломний момент війни людей проти машин, і ти знала правду — що людство руйнує саму планету… Що б ти обрала: врятувати його чи знищити?

Кіра зупинилася. Вдихнула глибоко, ніби рішення справді лежало на її плечах.

— Ох, яке питання… Я не бог, щоб вирішувати за всіх. Але, мабуть, дала б шанс — спробувала спрямувати людство на праведний шлях і дозволила виправити помилки.

— Уяви, — продовжив я, — що Легіон відступає. Людство вперше зітхає з полегшенням. Перед ним — рай: квітуча планета, сповнена життя. А тепер уяви, що на це поле налетіла саранча.

— Вона його знищить.

— Саме так.

Кіра глянула на мене з тривогою.

— Що з тобою? Навіщо такі питання?

— Цікавість, — збрехав я. — Просто уявляю себе на місці Фенікса. У якого всі козирі. І… що йому робити?

— Поглянь! — раптом оживилася вона. — Продають щось схоже на хмаринку. Хочу спробувати!

— То ходімо візьмемо.

— Але грошей у нас немає.

— Твоя правда, — зітхнув я. — Я й забув: у Федерації все тримається на грошах. Чим їх більше — тим краще жити. Бідні гнуть спину на багатих, аби вижити. Багаті ж мають усе — і пальцем не ворухнуть. Жадібність породжує нерівність, нерівність — страждання більшості заради меншості.

Кіра опустила погляд.

— Мене дістало це гниле світобудування. Може просто взяти й померти.

— Смерть — невід’ємна частина життя, — відповів я спокійно. — Хоч людина, хоч тварина, хоч сам Фенікс — ніщо не вічне.

— Тоді навіщо я народилася? Щоб так страждати?

— Проблема не в феніксу. Проблема — в людях. Це вони створили таку реальність.

— Гей, ви двоє! — пролунав грубий голос. — Є щось цінне? В обмін на ваші життя.

Дві тіні перекрили нам шлях.

— Ось про що я казав, — прошепотів я Кірі. — Жадоба й нерівність породжують зло. Ці двоє — лише наслідок системи.

— У нас нічого немає, — Кіра підняла руки. — Залиште нас, будь ласка.

— Раз нічого цінного — то відкупися тілом.

Кіра побіліла, і її тіло затремтіло. Ми були затиснуті в провулку — втекти нікуди, обидва озброєні. Іронія — так померти? Мене вб’ють, а її…

— Кайдене… — прошепотіла вона.

— Протистояти марно! — гаркнув один.

Я оцінив ситуацію. Шансів — нуль.

— Допоможіть! — крикнула Кіра. — Рятуйте!

Але в цьому провулку ніхто не прийде.

— Твій час прийшов, хлопче.

Я ступив уперед.

— Останній шанс відступити. Інакше відчуєте мій гнів.

— А що ти нам зробиш? — хрипло розсміявся нападник. — Уявив себе кимось?

— Ви не уявляєте, з ким зв’язалися.

— О, давай вгадаю — ти бог?

— Бог милосердний. А я — ні.

Я холодно всміхнувся. Очі нападника смикнулися до моєї руки, що ковзнула до кишені. Постріл — раптовий, різкий. Потім тиша. Болю не було. Промах? Неможливо — стріляли впритул. Я опустив погляд.
— Ні…

Кіра важко вдихнула, притискаючи долоню до рани. Кров просочувалася крізь пальці, тепла й густа, капала на бруківку. Обличчя її було бліде, але очі — живі, ясні, ніби біль ще не встиг їх затуманити.