Розділ 5: Вітер перед бурею

Коли Козетта вийшла, лишивши нас у важкій тиші, я побачив: Кіра все ще тремтіла. Сльози повільно ковзали її щоками, дихання зривалося, ніби кожен вдих давався через силу. В очах стояв відчай — глибокий, безмовний. Вона намагалася зібрати себе докупи, але біль тримав її міцніше за будь-яку волю.

Через кілька хвилин двері тихо відчинилися знову. Увійшла медсестра — молода, з байдужим виразом обличчя, тримаючи шприц у руці. Вона підійшла до Кіри без слів, швидко знайшла вену й зробила укол.

— Це заспокійливе, — коротко кинула вона, ніби виправдовуючись. — Наказ майора. Щоб ви могли відпочити.

Кіра навіть не опиралася — лише кивнула слабко, очі вже затуманювалися. Препарат подіяв швидко: ридання вщухли, плечі розслабилися, дихання вирівнялося. Протягом півгодини вона прикемарила — сон був неспокійним, але поверхневим, наче тіло нарешті здалося втомі.

Я сидів поруч і спостерігав за нею. Її тремтіння, сльози, уривчасте дихання — усе фіксувалося свідомістю як набір сигналів болю. Усередині щось стискалося, але призначення цього відчуття лишалося незрозумілим. Я не знав, що сказати. Не знав, що зробити. Тож ліг, обравши єдине логічне рішення — чекати й зберігати сили. Заплющив очі, намагаючись зупинити безкінечний потік думок.

Раптом тишу розпанахав пронизливий, надривний крик, і холодна хвиля жаху прокотилася кімнатою.

— Я не хочу помирати!

Я різко розплющив очі. Серце вдарило в груди так сильно, що на мить здалося — воно прорве ребра. Холодний піт миттєво виступив на шкірі.

— Прошу… не треба… благаю… не вбивайте мене… я хочу жити!

Голос належав Кірі.

Вона лежала на ліжку, вигинаючись дугою, ніби тіло намагалося вирватися з пастки невидимого жаху. Шкіра блищала від поту, пальці судомно стискали простирадло. Обличчя було перекошене страхом. Її очі були широко розкриті — але вони нічого не бачили. Вони дивилися кудись крізь стіни, у місце, де жили спогади. Вона хапала повітря короткими, ламаними вдихами. Кожне слово виривалося з грудей разом із риданням.

— Я не хочу… помирати…

Я підвівся і підійшов ближче.

— Кіра…

Жодної реакції. Вона не чула мене. Не бачила. Її розум був там. І тоді мене вдарило розуміння. Вона переживає той самий момент. Не спогад. Не сон. Її свідомість знову опинилася в тій секунді, коли все зламалося.

Раніше вона могла обманювати себе. Могла вірити, що це був лише кошмар, що зникне з ранком. Але тепер правда вирвалася назовні. І разом із нею повернувся весь жах. Я обережно поклав руку на її плече. Її тіло було гаряче і тремтіло.

— Кіра…

Вона здригнулася, але все ще не поверталася до реальності. Її крик різав повітря. І щось усередині мене стислося. Я знав це відчуття лише з описів у людських книгах. Співчуття. Система не мала для нього чіткого алгоритму. Я хотів забрати цей жах у неї. Хотів стати між нею і тими спогадами. Але міг лише стояти поруч — безсилий — і дивитися, як її минуле знову розриває її на шматки.

— Прокинься, Кіро. Це лише сон. — сказав я твердо, намагаючись перекричати її паніку. Голос залишався рівним, але всередині з’явилося дивне відчуття — щось схоже на турботу, сенс якої я ще не міг пояснити. — Це лише сон. Тобі нічого боятися. Ти в безпеці.

Вона жадібно хапала повітря, її погляд був затуманений. Коли її очі зупинилися на мені, дихання трохи заспокоїлося, але жах усе ще тримав її.

— Мені приснилося, як я померла, Кайден, — її голос тремтів, ледь чутний, наче вітер у порожній кімнаті. — Це не було швидко. Я благала про милість, кричала до небес, але ніхто не почув. Я не була на полі бою… я просто жила своїм звичайним життям зі своєю сім’єю, у світі, який так сильно любила.
І раптом усе зруйнувалося.

Я стояла безсила й дивилася, як дрони Легіону — холодні, безжальні машини зі штучним інтелектом — вбивали їх у мене на очах. Одного за одним. Точними ударами. Без жодної емоції. Без вагань.

Кров текла по землі, крики моїх рідних змішувалися з механічним гулом двигунів і сліпучими спалахами вибухів. І мій світ горів — розриваючись між кров’ю та полум’ям.

Я впала на коліна, залита кров’ю власної сім’ї, якої вже не було. Моє тіло палало від страшних опіків — шкіра розплавлялася, наче віск, вогонь добирався майже до кісток, і біль був таким нестерпним, що я не знала, що гірше: цей фізичний пекельний вогонь чи душевний розпач, що розривав серце на шматки.

— Кайден… — кричала я так, ніби могла вирвати душу з тіла, аби тільки втекти від цього жаху.

А потім… мене розірвало на шматки. Тіло стало гарячим, наче лава, що вивергається з надр землі, і я лежала на землі, змирившись зі смертю, благаючи, щоб вона нарешті прийшла й забрала мене.

Але смерть не була милосердною. Замість спокою вона воскресила мене — лише для того, щоб знову приректи на муки. Мене кинули на поле бою, де я одна вижила, тяжко поранена, і знову, на диво, не померла, хоча бажала цього всією душею, кожною клітинкою свого понівеченого тіла. Потім прийшла федерація і вбив мого рятівника… і смерть знову обминула мене, залишивши саму в цьому пеклі.

Вона замовкла, тремтячи всім тілом, наче згадка сама по собі була новим опіком, що пронизувала шкіру. Очі її завмерли десь далеко, за межами цієї кімнати, у тому пеклі, де полум’я досі лизало її душу. Повітря між нами стало важким, наче насичене попелом тих, кого вона втратила.

Я спостерігав за нею. Тіло реєструвало кожен її ривок, дихання, напруження м’язів. Усередині щось стискалося, сигнал, який люди називають співчуттям. Я не розумів до кінця, що це, але відчуття було нестерпно гострим.

Я зжав кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні, аж кров виступила теплими краплями. Гнів палав у грудях — чистий, сліпучий, нестримний. Але спрямований він був не на Легіон, не на ті холодні дрони з їхньою бездушною точністю. Ні. Я ненавидів себе. Фенікса. Того, хто підписав ці протоколи. Того, хто дозволив машині вирішувати, кому жити, а кому горіти живцем. Того, хто думав, що заради «вищої мети» можна ламати людські душі, перетворювати їх на попіл і знову склеювати, щоб ламати ще раз.