Частина 47

Минуло 5 місяців

Амалія

Безліч разів уявляла собі повернення додому з Польщі, але про те, що повернуся в порожній будинок, навіть не здогадувалася.

Кінець травня… Навчання за обміном успішно завершилося та я закрила сесію з відзнакою. Повертатися у величезний та порожній будинок трохи дивно… Мама з Андрієм тиждень тому відправилися в тур по Європі, який планували відразу після весілля, але через постійні проблеми так і не вдавалося це зробити та ще я підкинула своїх проблем з від’їздом до Польщі.

Мене не було тут шість місяців, а в кімнаті все так, як я і залишала. Розпакувала речі та розклала їх на полицях шафи, прийняла гарячу ванну та приготувала сніданок. З учорашнього вечора в шлунку не було ні крихти й він наполегливо дає про себе знати примушуючи погодувати його. Вирішила зруйнувати незручну тишу в будинку, від якої стає моторошно, тому що в Польщі й, тим більше в гуртожитку про такий спокій залишалося тільки й мріяти, тому я навіть відвикла й стає трохи моторошно, у великому будинку й наодинці, в повній тиші… Бррр… Тому, увімкнула телевізор на якомусь каналі з новинами. До ведучого програми додається мелодія мого телефону.

- Привіт. – Ірина – єдина людина, яка знала, що я сьогодні повертаюся з Польщі.

- Привіт? Ось так просто так спокійно «привіт»? – Верещить весело подруга. – Ти там зовсім очманіла у своїй Польщі? А де ж «О, Боже! Іро, яка я рада тебе чути! Зустріньмося! Я скучила!»

- Не перебільшуй, ми тільки вчора перед моїх виїздом спілкувалися.

- Добре, добре! Я жартую. – Голос подруги трохи заспокоївся. – Насправді, у мене пропозиція, від якої ти не відмовишся!

- Яка ж? – Я влаштувалася на дивані підіпхнувши під себе ноги й взяла чашку з кавою з журнального столика.

- Через годину у «П’яній вишні»! – Радісно верещить подруга.

- Ну… Взагалі, я не знаю… - Зам’ялася я.

- Та припини ти бути занудою. Польща тобі пішла не на користь, подруго! – Бурчить Ірина.

- Добре! Але тільки через те, що я дійсно за тобою скучила!

- Ура! Тоді я вирушаю!

- Ти знала, що я не відмовлю?

- Я занадто добре тебе знаю, Лілю. – Дівчина видала звук схожий на поцілунок та скинула дзвінок.

Вимкнула телевізор та ще пів години вибирала, що можна одягти. У Польщі якось так сталося, що я добровільно перейшла на «дівочий» стиль в одязі. Тепер мене у спортивному можна побачити тільки вдома, або в тренувальній залі.

Вибір впав на сарафан до колін м’ятного кольору, зручні босоніжки та невеличку сумку клатч.

Зайшовши в тісне приміщення «П’яної вишні» я відразу помітила щасливу усмішку Ірини й того, хто сидів поруч… Дмитро. При вигляді найкращого друга Арсена – думки про останнього миттєво пролізли в голову.

Я не забула його й, мабуть, не було й дня, коли я не думала про нього. У будь-яку вільну хвилину всі мої думки були поруч із ним. Одного разу я навіть не стрималася й запитала у мами, як він. Вона спочатку вагалася, але врешті відповіла, що вдома він з’являється рідко й тільки для того, щоб поговорити про щось з батьком у його кабінеті, після чого відразу їде, а одного разу мама бачила його в торговому центрі з якоюсь дівчиною. Після цих новин я довго плакала й шкодувала себе, але врешті заборонила собі думати в такому руслі, тому що так буде краще для нас обох й, тим більше я сама винна у тому, що дозволила побачити Арсену, як мене поцілував Ерик у новорічну ніч.

- Ти так і стоятимеш там, чи може обіймеш подругу? – В роздумів вивів голос подруги і я помітила, що вона стоїть розвівши руки в сторони.

- Я рада тебе бачити! – Прошепотіла подрузі на вухо й міцніше обійняла. – Правда, я думала, що ми зустрінемося удвох.

- Так вийшло.

- Ну та ладно. – Мовила я та обійняла Дмитра.

- Привіт, квітко! – Радісно промовив Дмитро. – З поверненням! Виглядаєш приголомшливо.

- Дякую.

- Дійсно, ти змінилася. Щось у тобі відкрилося, чого не було раніше. – Підтвердила Ірина слова свого хлопця.

- Відкрила портал для особливих чакрів? – Пожартувала я та засміялася, поки не помітила погляд друзів за мою спину.

За інерцією розвертаюся й весь світ, збудований мною за останні шість місяців – рушиться, підіймаючи пил на декілька кілометрів навколо мене. Прямо за мною стоїть хлопець з льодовиковим поглядом. Він дивиться в мої очі, а в мене весь світ кружляє. Арсен… Він змінився. Погляд грубий та самовпевнений, від нього більше не віє тим теплом – тільки холод та мороз й це при +28. Я не була готовою до цієї зустрічі. Не зараз…

- Привіт. – Промовив він, перевівши погляд на Ірину та Дмитра. – Перепрошую за запізнення.

- Ми самі тільки прийшли, так що – ти вчасно, чувак. – Промовив Дмитро.

- З поверненням, Амаліє! – Промовив він та сів за наш стіл напроти мене.

- Дякую. – Пропищала я тремтячим голосом та опустила погляд в меню, удаючи, що цікавлюся усіма видами напоїв цього закладу.

Поки Дмитро розпитує щось в Арсена я, прикрившись карткою меню, звернулася до Ірини: