Арсен
- Ти зовсім очманів, Арсене? – Волає батько над самою головою.
Яка зараз взагалі година, сьома ранку? Він зовсім з глузду з’їхав? Якого чорта потрібно пхатися в таку рань у мою квартиру та й звідки у нього взагалі взялися ключі, або ж… я вчора забув закрити двері? Ох… Здається, я вчора добряче зависав у клубі.
- Тату, які проблеми?
- Це у тебе, сину, будуть проблеми, якщо зараз же не знесеш свій зад та не поїдеш в університет здавати сесію.
- А? Так там уже сесія? – Ліниво протер очі намагаючись їх розплющити, тому що світло, яке батько увімкнув по всій квартирі різало очі.
- Ти б знав, що вже пропустив один іспит, якби відвідував хоч інколи пари! Що з тобою відбувається, хлопче? – Кричить батько. – В студії тебе давно не бачили, в університеті та ж ситуація, додому не з’являєшся.
- Значить так потрібно. – Шикнув я, підвівся з ліжка та направився у ванну кімнату.
Не хотілося б визнавати, але батько має рацію – сесію мені все ж потрібно здати.
- Так потрібно? – Сичить тато. – Довести її до такого стану, а потім заховатися у нірку та шкодувати себе у стакані зі спиртним?
Я зупинився. Кулаки стиснулися та я навіть почув хрускіт кісточок. Я заборонив собі загадувати про неї й дійсно топив всі спогади пов’язані з Амалією в алкоголі та повному відриві в нічних клубах.
- Та що ти знаєш? – Кричу та скрегочу зубами й тільки через мить розумію, що тримаю батька за комір сорочки.
- Все знаю, Арсене! Все! – Батько відірвав від себе мої кулаки. – А ось ти багато чого не знаєш! Не таким слюнтяєм я хотів тебе виховати, не таким! І в цьому моя помилка.
Тато відійшов від мене на декілька метрів та зупинився перед вихідними дверима.
- Здай сесію! Якщо тобі на мене плювати, подумай про матір. Вона цього хоче, як і я!
Батько згадав про маму? Вперше він говорить про неї у такому підтексті після їхнього розлучення. Вперше він згадав її не звинувачуючи у чомусь, а просто «вона б хотіла цього»? Він вийшов залишивши двері відчиненими. У квартирі, як і в душі, залишилася порожнеча. Що він мав на увазі, коли говорив, що я багато чого не знаю?
Наступного дня я наважився поїхати до університету й хоча б спробувати домовитися про перездачу першого іспиту. Я намагався уникати Амалії й тепер мені було важко наважитися відвідати те місце, де скоріше за все побачу її, але я не бачив її ні того дня, ні наступного та навіть на другому іспиті її не було.
- Не може бути! – Викрикнула Ірка, котра стояла поруч з Дмитром. – Самойленко, я вже думала, що ніколи тебе не побачу!
- А я як радий тебе бачити! – Натягнув усмішку та потиснув руку другу.
- Ти як? – Запитав Дмитро.
- Та як він може бути? – Пробубніла Ірина й відступила від нас на крок. – Я піду куплю кави, побачимося на іспиті.
- Що з нею? – Запитав Дмитро.
- Думаю, що причина одна. – Потер скроню пальцем.
- Дивно, я думав все вже давно забулося судячи з того, що Лільки взагалі немає.
- В якому сенсі немає?
- Ну як… ти хіба не знаєш, що вона поїхала?
- Слухай, ти або говори нормально, або до біса мені твої загадки! – Гримнув я.
- Ну, чесно я думав, що ти в курсі всіх подій в її житті.
Чорт! Так і було, поки мене жорстоко не відшили й не дали зрозуміти прямим текстом, що шансів у мене більше немає! Після того я навіть не намагався дізнатися, як вона й чим займається, тому що знав – будь-яка інформація про неї розірве мене на шматки.
- Не тягни кота сам знаєш за що! – Я повільно закипав, як чайник на вогні й стримуватися, щоб не врізати Дмитру, ставало дедалі важче.
- Ну коротше… Вона минулий місяць достроково здала сесію й умотала.
- Підбирай вирази! – Попередив я. – Куди вона поїхала?
- Пам’ятаєш, якось декан нам заливав інфу про те, що набирають студентів на навчання за обміном?
- Припустимо…
- Ну так ось туди вона й поїхала.
- Дмитро, ти йолоп, чи прикидаєшся? Куди «туди» вона поїхала?
- А я звідки знаю? Думаєш я запам’ятовую таку дурню?
Ось же нагородив мене Бог друзями. Польща… Здається, то була Польща.
В коридорі з’явилася Ірина та я відразу кинувся до неї.
- Скажи мені де вона? – Не сповільнюючи кроку запитав Ірку.
- Хіба твій друг ще не доповів всього?
- Теж мені довідкове бюро знайшла! Вона у Польщі, так?
- Слухай, Арсене! – Вона так різко зупинилася, що я мало не врізався у її спину. – Це не моя справа й не мені вирішувати, чи варто тобі знати. Вона не просила мене не розповідати тобі нічого й, мабуть, тільки через те, що ти б все одно дізнався від батьків, але допомагати тобі я не маю жодного бажання.
- Не допомагай. Просто скажи мені, чи це Польща і на скільки?
#246 в Сучасна проза
#1646 в Любовні романи
#804 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 26.12.2020