Частина 43

Арсен

Батько зателефонував мені тієї ж ночі, коли Ліля залишила мене у кафе. Він мене не розбудив, тому що за весь час мені так і не вдалося зімкнути очі. Я постійно думав про те, як повернути довіру Амалії та, як переконати її у тому, що та «гра» виявилася зовсім не грою. Думав про те, як їй довести справжність своїх почуттів, адже це було дійсно важко зробити, тому що тільки після того, як вона мене залишила – я зрозумів, що кохаю її! Кохаю її до кінчиків волосся, кожну рису її обличчя та кожен ненав’язливий рух, такий, як, наприклад, клацання пальчиками, коли їй вдається мене у чомусь переконати.

Мені важко буде повернути її довіру. Я чекав від дівчини все, що завгодно: злість, ярість, небажання розмовляти та ігнор, але не те, що мені подзвонив серед ночі батько й сказав, що в Амалії гарячка й розпитував, де вона була, що повернулася додому у такому жахливому стані.

Ідіот! Чому я не пішов за нею, чому не прослідкував? Я відразу зірвався з місця та вирушив у батьківський будинок, але й там мене чекав «шлагбаум».

- Я не можу тебе впустити до неї! – Промовила Вероніка.

- Ви ж знаєте, що це мене не зупинить? – Вона тримає свою долоню на моїх грудях перед дверима у спальню Амалії.

- Послухай, Арсене! – Почала Ніка. – Я не знаю, що між вами сталося, але все ж скажу! Я бачила, що між вами щось відбувається та не стала лізти у душу доньці довірившись тобі, але те, в якому стані вона сьогодні повернулася додому – розбило моє материнське серце та всю довіру до тебе. Не будь ти  сином Андрія – я б навіть на поріг будинку тебе не впустила!

- Все не так, як ви розумієте. – Запевнив я.

- Я взагалі нічого не розумію, тому просто дочекаюся, коли Ліля повернеться у свідомість та, якщо захоче мені все розповісти – розповість сама! Єдине, в чому я впевнена – що твоя учать у цьому є. Тому, я не впущу тебе до неї. Якщо вона захоче тебе бачити й поговорити з тобою – я не стану заважати, але поки цього не сталося – ти не зайдеш за ці двері.

- Що мені робити?

Я розумію, що сердити матір Амалії буде ще однією помилкою, тому просто вирішив її послухати, тим більше коли вона має рацію. Амалія не захоче мене зараз бачити!

- Можеш залишитися у домі, поки вона не отямиться, а там буде видно!

Саме так я й зробив. Три дні я просидів перед кімнатою дівчини й тільки краєм ока бачив, що вона так і продовжувала спати. Лікар постійно приходив та ставив крапельниці. Вона важко кашляла й марила. Вероніка так і не впускала мене до неї й це було найжахливішим випробовуванням.

На третій день, коли Ірка знову прийшла до неї – я почув за зачиненими дверима її голос. Вона не марила й свідомо розмовляла. Я не чув про що вони говорять, але це тепер було не важливо – вона отямилася!

Не знаю, на що я сподівався, коли чекав, що вона мене захоче побачити та поговорити. Ірина вийшла з її кімнати й повідомила, що Амалія не хоче мене бачити. Це жахливо! Мені хочеться рознести все довкола! Стало нестерпно страшно, що вона мене не пробачить, щоб я не зробив для неї та, як ти не старався.

Мій гнів зашкалював та, щоб нікого не скривдити – я поїхав до себе додому. Два дні я провів за закритими дверима. Я не стану тиснути на неї, як того просила Вероніка й дам їй можливість все обміркувати. Кожного дня я зв’язувався з батьком та просив розповісти мені, як вона себе почуває. Він розповідав мені все: від того, який вона мала хворобливий вигляд, коли вперше вийшла зі своєї кімнати до того, як вперше пожартувала до тата, але жодної згадки про мене та тільки при одному моєму імені – зупиняла батька на півслові.

На третій день тато сказав, що вона поїхала.

Я зірвався з місця та поїхав у батьківський будинок, щоб поговорити з Веронікою.

- Куди вона поїхала?

- Якщо ти про це не знаєш – значить у мене є всі аргументи не розповідати тобі. – Відповіла спокійно Ніка.

- Прошу вас. – Ще так жалісливо я не виглядав ніколи, але я маю знати, куди вона поїхала.

- Арсене, - почала Ніка, - я не хочу ставати на заваді, але ти маєш знати про те, що на Амалію категорично не можна тиснути! Дай їй можливість прийняти своє особисте рішення і не тисни на неї, щоб потім вона не шкодувала про те, що прийняла неправильне рішення!

- Я не можу її втратити!

- Дай їй час!

- Це важко!

- Я знаю, але рішенням поїхати до Марини у столицю – вона й дала тобі підказку, що їй потрібен час без тебе!

- Вона в столиці?

- Повернеться через декілька днів. Навчання ніхто не скасовував, тому, я тебе благаю – дай їй можливість розібратися у всьому самій. Вона не з таких людей, хто потребує впливу!

- Я вас зрозумів!

Ще декілька днів без неї. Це якесь персональне пекло! Як я міг таке допустити? Переборовши бажання поїхати за нею до столиці – я набрав цілу купу замовлень у студії та практично ночував там, тільки щоб не лізли дурні думки про Лілю.

Але навіть через всю свою величезну силу волі не турбувати дівчину – я все ж декілька разів набирав її номер телефону, щоб вона не думала, що я відмовився від неї. Мабуть, я знав, що вона не стане відповідати на мої дзвінки, тому навіть не готував ніякої промови. Декілька разів вона просто скидала дзвінки, потім взагалі не відповідала, а на наступний день оператор повідомляв мені, що «абонент знаходиться поза зоною досяжності».