Частина 30

Амалія

Людям властиво не замислюватися над тим, як спливає час. Вони проводять його в постійному русі, працюючи на роботі, виховуючи дітей та займаючись звичайними повсякденними турботами й у ті невеличкі перерви, коли вони зупиняються та просто міркують над своїм життям, починають розуміти, що час нищівна річ і зовсім нікого не шкодує. Саме в ці «паузи» людина помічає, що досягла бажаної посади на роботі, яку ставила собі за мету бувши студентом, що має сім’ю, або помічає те, що діти вже майже виросли. Тільки в ці моменти людина розуміє, що час нічого не шкодує та не зупиняється. Ось і я зовсім не зрозуміла, як швидко пролетіли ці дні…

Здається тільки вчора я переїхала до Львова, тільки вчора прогуляла перший день навчання в університеті, через телепня, який облив мене з калюжі, тільки вчора дізналася, що цей телепень мій зведений брат. Час швидко летить і зовсім не розумію, яким чином промайнуло два тижні. До балу залишилося якихось нещасних п’ять днів.

«Mouse Hell» повністю готовий до номера й залишилося тільки удосконалити рухи й все гарненько програти. З моменту зустрічі у кафе, Арсена я більше не бачила та, як мені здалося, він не шукав зі мною зустрічей. В суботу декілька разів телефонував, але мій внутрішній гнів ще не втамувався, тому, я так само як і раніше, не відповідала на дзвінки.

Зараз, сидячи за своїм ноутбуком я намагаюся підготувати хоч щось до свого реферату, але, через постійні хвилювання, за годину я майже не здвинулася з місця, тому так і сиджу дивлячись на титульну сторінку. З хвилини на хвилину мама прийде в мою кімнату та покличе до сімейної вечері, яка відбувається кожної неділі. Минулу я безсоромно прогуляла просидівши з Іриною в «П’яній вишні». Моє бажання зробити це й зараз просто космічних розмірів, але двічі підряд таке робити буде просто не виховано. Гадки не маю, чи з’явиться на цю вечерю «братик», але хвилювання все одно не покидає.

Я не можу ніяк визначитися… Розум говорить, що потрібно завершити будь-які стосунки з хлопцем та залишити тільки сімейні, а серце на все горло кричить, що без нього я більше не зможу. Я хочу пробачити його за те, що він так вчинив, але боюся, що через час знову станеться щось схоже. Та й не покидає страх через те, що глянувши у блакить його очей, я більше не зможу йому протистояти й дуже швидко все вибачу. Саме через цю причину я так швидко втекла у п’ятницю з кафе й потім пішла з останньої пари.

- Занадто важка тема реферату? – Голос мами вивів мене з роздумів.

- А?

- Годину тому я заходила у твою кімнату і ти точно так само сиділа й дивилася на титульну сторінку свого реферату. Щось важке задали?

- А! – Вигукнула й продовжила невпевнено. – Так… Там мало інформації в інтернеті. Завтра потрібно буде зайти в міську бібліотеку.

- Я тобою пишаюся! – Мама обійняла мене стоячи позаду. – Я ніколи не змушувала тебе навчатися і це сильно полегшило моє життя. – Мама засміялася.

- Мамо!

- А що? Знаєш як було б важко тягнути на собі роботу та ще й після робочого дня робити з тобою домашнє завдання й це все без чоловіка.

- Добре, що зараз ти маєш надійну опору.

- Так. – Мама усміхнулася. – Ти навіть не уявляєш, яка я щаслива.

- Мені не потрібно уявляти, тому що я бачу на власні очі.

- Давай. – Промовила мама. – Завершуй свою роботу й спускайся до столу. Арсен вже приїхав.

Від слів мами у мене вже похололо всередині й навіть тремтіння пройшло по долонях, які я нервово приховала від маминих очей.

- Йду! – Різко промовила й зловила себе на думці, що я скучила за ним й понад страх хочу його чим скоріше побачити.

Спустившись на перший поверх, я зупинилася перед вітальнею та нервово розправила складки на сукні, яку мама мені вчора купила для вечері.

- Як справи у студії? – Пролунав голос Андрія.

- Багато справ. – Моїм тілом пройшлася хвиля мурашок тільки від його голосу. Відчуття, ніби я не бачила його місяць, а не три дні. – Усі вихідні працював. На наступний тиждень теж багато замовлень.

- Ти хоч на пари інколи ходи!

- Добре, тату. Як скажеш.

Я відчуваю себе якось кепсько, стоячи за стіною та слухаючи їх розмову. Роблю крок вперед та виходжу зі свого укриття.

На кріслі поруч з телевізором сидить Андрій, а напроти Арсен. Хлопець сидить обличчям до мене, тому він відразу помічає рух з мого боку й побачивши мене миттєво зіскочив з місця.

- Привіт. – Якось схвильовано промовив «братик». – Маєш гарний вигляд.

Я сплю? Він вперше зробив мені комплімент, коли одягнена за маминим смаком. Ні, я точно сплю!

- Дякую!

Андрій повернувся до мене обличчям та звів брови. Я знаю, що він хоче запитати, але я не можу йому пояснити, що з його сином у нас зараз напружені стосунки, тому що мама вже підійшла до столу та наказовим голосом промовила, що час вечеряти, а всі балачки залишити на потім.

Арсен сів поруч зі мною й подумки я зраділа, що мені не доведеться самознищуватися цього вечора через його блакитний погляд. Нехай він краще сидить поруч, ніч морозить поглядом та ставить німі питання.