Частина 29

Амалія

Гарна сонячна погода різко змінилася й сутінкове небо затягнуло хмарами, але навіть невеличкий дощ та те, що ми під ним намокли, не зіпсували піднесеного настрою.

- У мене також є новина, - промовив Арсен, коли ми наближалися до будинку Андрія, - тільки ось не знаю, чи вона дійсно хороша.

- Якщо вона погана, спробуй піднести її з хорошим настроєм, тоді такою поганою не буде здаватися! – Жартувала я тому що, як відомо: в кожному жарті є частка правди.

- У нашій групі більше не навчається дурень, який написав на твоїй спині мерзоту. – Хлопець сказав це веселим голосом, але ось новина втішною від цього не стала, особисто для мене.

- Хто це був? – Серйозно промовила.

- Наш одногрупник Ігор Кузнєцов.

- Що ти зробив?

- Тепер він навчається на заочному. – Коротко виправдовується хлопець.

- Твоїми зусиллями?

- Частково.

- Арсене, для чого було це робити? Він пожартував тупою дитячою витівкою, а ти його на заочне змусив перевестися?

- Добре, що взагалі залишився в університеті.

- Я не розумію тебе! – Я відчуваю, що гнів досягає неба й переходжу на крик. – Чому ти вважаєш, що ти цар і можеш вершити правосуддя? Мені було байдуже на цю витівку! Я тобі більше скажу: я забула про цю дрібницю того ж дня!

- Це ти називаєш дрібницею?

- Саме так, Арсене! Тупою, дитячою, нерозумною дрібницею! Чому ти не розумієш, що інколи такі справи можна вирішити одним словом «вибач», чи, можливо, ти про нього не чув?

- Амаліє, зупинись! – Шипів хлопець. – Я зробив це для тебе!

- Ні, Арсене, ти зробив це для себе! Щоб потішити своє самолюбство та утвердитися в ролі лідера! Ось тільки знаєш, що в цій ситуації погане? – Я зробила невелику паузу. – Мені шкода Ігоря, що постраждав через такого телепня, як ти! Дуже прикро, що я помилилася щодо твого істинного обличчя! Я вірила, що у тобі є щось людяне, а як виявилося ти не дарма займаєш позицію ватажка серед мажорів. Тільки бездушна людина може так вчинити!

Завершивши промову, я повернулася й пішла в сторону будинку й за декілька кроків заховалася за високим парканом. Хлопець не відповів мені нічим та й не потрібні були мені зараз його виправдання. Ними все одно не повернеш одногрупника й не відновиш попереднє ставлення до «братика».

Чомусь все всередині віддавало таким тупим болем, ніби половину моїх ребр було зломлено. Такий біль від розчарування?

Ввечері Арсен декілька разів телефонував мені, але я зовсім не мала бажання з ним розмовляти. Вранці в університеті я випадково зіштовхнулася в коридорі з тим самим Ігорем, що виходив з деканату та, скориставшись ситуацією, вибачилася, що все так вийшло через мене, на що хлопець позитивно відповів, що давно збирався перевестися на заочне відділення та знайти роботу. В будь-якому випадку це не зменшило моє почуття провини перед хлопцем та й, якщо він і хотів перевестися на заочне – це повинно було відбутися без участі Арсена. Ігор вибачився за своє творіння на моїй спині й на цьому наша розмова закінчилася.

- Де ти так довго ходиш? – Промовила подруга, як тільки Ігор відійшов від мене. – Я вже хвилин п’ятнадцять шукаю тебе по всьому корпусу, до пари лічені хвилини.

- Була одна справа. – Промовила дивлячись у слід Ігорю.

- Що від тебе хотів мажор? – Я прослідкувала погляд Ірини та зрозуміла, що вона говорила про Ігоря.

- Нічого такого. Обмінялися взаємними вибаченнями. – Усміхнулася та схопивши під руку подругу потягнула її до східців, що ведуть на третій поверх.

Звичайно подруга так просто не відчепилася й за короткий час до пари мені вдалося розповісти всі подробиці цієї ситуації, уникаючи моментів, що стосуються вчорашнього вечора, від яких і самій ставало гидко.

На наше здивування, замість викладача з англійської мови, зайшов декан. Своєю промовою він зайняв мало, як не пів пари, розповідаючи, що вперше в нашому університеті ведеться набір студентів для шестимісячного навчання за обміном у Польщі. Запрошувалися студенти, які мають хорошу успішність в навчанні та хочуть вивчити нову мову. Промова декана виявилася не цікавішою, ніж залишок пари з англійської. Всі сумно перекладали тексти та тільки інколи хтось наважувався запитати щось у мегери. Мегера – це наша викладачка з англійської. Та ще жіночка, палець в рот не клади – відкусить по лікоть!

Головного об’єкта мого сьогоднішнього настрою, тобто Арсена, на першому занятті не було. Другою парою у нас планувалося вікно, яким ми з Іриною скористалися, відсидівши всі м’які частини тіла в університетському кафе.

- Він вже покликав тебе на бал? – Запитала подруга потягуючи якийсь смердючий трав’яний чай.

- А потрібно кликати? – Якось байдуже запитала.

- Ну так. – Дівчина нагородила мене дивним поглядом. - Так заведено, що на цей бал з’являються в парі. Всіх таких красивих сфотографують на вході й потім видрукують ці фото в університетський альбом. Можна буде й собі скинути та оновити стрічку інстаграму.

- Мене не потрібно кликати – я й сама прийду, тому що цей вечір буде особливим і причину ти знаєш!