Частина 20

Амалія

Закінчивши водні процедури та одягнувши піжаму з єдинорогами, яку мама мені подарувала на день народження, я спустилася на кухню, щоб приготувати сендвіч. Перевернувши вміст холодильника й знайшовши всі інгредієнти такої вишуканої страви, як звичайний бутерброд, я почула звук дверей, що відмикаються.

- Люба, ми вдома! – Вигукнула мама і я вийшла на зустріч.

- Привіт. Як вечір?

- Все чудово! – Задоволено протягнула мама і я сама усміхнулася від того, що рада бачити її щасливою.

- Я рада! – Вкусила свій сендвіч, щоб приховати свою усмішку.

- Доню, що ти їси? Я приготувала тобі нормальну їжу! – Сердито промовила мама.

- Ма, я не голодна. Це просто, щоб добре спати. – Пожартувала я, тому що тільки мама знає, коли я голодна вночі – спати не зможу.

- Ходімо я нормально тебе погодую! – Мама направилася на кухню, а я почала підійматися по східцях у спальню, бажаючи втекти від турботи мами.

- Я не хочу, дякую! – Засміялася та пострибала на другий поверх, як почула питання мами у спину.

- Амаліє, а як у тебе день? – Я зупинилася від згадки про Арсена й настрій знову пропав.

- Добре, мамо. Спокійний день. – Коротко відповівши я все ж зайшла у свою кімнату та зачинила за собою двері.

Лягла у ліжко з якоюсь книгою, що знайшла у бібліотеці Андрія. Мала надію, що вона змусить мене не думати про Арсена, але книга виявилася якимось любовним романом і все стало тільки гірше. Звідки взагалі у вітчима такі книги? Він читає романи, чи, можливо, це Арсен? Від цієї думки стало якось смішно і я почала сміятися, відклавши книгу на тумбочку та вкрившись по самий ніс ковдрою.

Раптом я зістрибнула злякано з ліжка від гучного стуку у вікно. Я стояла не розуміючи, що це що щойно відбулося й просто не могла рушити з місця, поки звук знову не повторився.

Різко подолавши відстань до вікна я відслонила штори й моєму здивуванню не було меж, коли за склом я побачила голову Арсена. Швидко відчинила вікно та подала руку хлопцю, щоб він заліз у кімнату.

- Що ти тут робиш і як взагалі тобі прийшла думка залізти через вікно? – Прошепотіла сміючись.

- А що, на твою думку, я можу робити у кімнаті дівчини, яка подобається та за якою скучив? – Хлопець зробив крок до мене й між нами були лічені сантиметри. – До того ж я часто втікав та залазив у цю кімнату через вікно раніше, тому що колись вона була моєю.

- А я то думаю, чому тут така погана енергетика. – Пожартувала я навіть не намагаючись приховати радощів, що хлопець до такого додумався.

Як я і думала, важко протистояти хлопцю, коли він так дивиться на мене.

- Хтось хоче договоритися?

- Та ні. – Я зробила крок назад згадавши про ранкову ситуацію. – Як там Діна?

- Ей. – Тихо промовив хлопець та знову наблизився. – Про що ти думаєш? У мене немає нічого з нею.

- Справді? – Трохи гучніше промовила, забувши, що нас можуть почути. – А не ти часом тиждень тому цілувався з цією дівчиною на капоті свого авто?

- У нас з Діною раніше були вільні відносини, але відсьогодні навіть і тих немає! – Якось сердито промовив хлопець.

- Не говори це таким голосом, ніби це я винна й ти зробив це неохоче. Я тут не при справах!

- Я не сказав, що звинувачую тебе, навіть навпаки, подякувати маю, що позбавився липучки!

- Арсене... – Невпевнено промовила. – Це все не правильно… Ти не повинен був цього робити та й через мене. Взагалі нічого не повинно було бути… Ти розумієш, що ти мій зведений брат?

- Амаліє! – Почувся голос мами за дверима кімнати. – Ти ще не спиш?

В цей момент мої очі від здивування полізли за орбіту.

- Ховайся! – Шиплю до хлопця й, наче навіжена, починаю бігати по кімнаті.

- Куди? – Так само злякано виглядає хлопець.

- Під ліжко!

Я запхнула швидко величезного хлопця під ліжко, простір під яким навіть мене з важкістю вмістив би й відчинила двері важко дихаючи.

- Все добре? – Запитала мама, пройшовшись поглядом по моєму зовнішньому розтріпаному вигляду.

- Так! – Якось не впевнено прозвучало з моїх вуст.

- Доню, я хочу поговорити, - почала мама, - мене турбує твоя поведінка.

Ось же чорт! Мамо, ти більш вдалого часу для цього не могла знайти? Можливо, ми поговоримо іншим разом, коли, наприклад, у мене під ліжком не буде містера засранця?

- Що з нею не так? – Говорю невпевнено, тому що боюся сказати щось зайве.

- Мене хвилює твоя реакція на Арсена. – Ось же блін! Мамо! Це зовсім не вдалий момент для цієї розмови!

- Можливо, ми поговоримо про це потім? – Тихо промовила й мені здається, що почула тихий смішок зі сторони ліжка.

- Коли потім, Лілю? Ти весь час на своїх тренуваннях, будь вони не ладні. – Промовила трохи гнівно мама. – Ми поговоримо про це зараз!