Частина 17

Амалія

Сонце підіймалося над ще сонним містом, даруючи йому новий день. Я знаю, що цей день не буде схожий ні на один з моїх попередніх, тому що зустрічаю я його по-особливому…

Арсен, забравши мене з «П’яної вишні», влаштував мені автомобільну екскурсію нічним містом, під час якої з мого організму алкоголь майже вийшов. А ось після екскурсії ми пішли на маленький злочин…

Повернувшись на центральну площу міста, ми незаконно проникли на Ратушу*. Повноцінним злочином це назвати важко, тому що пропустив нас якийсь знайомий Арсена, що працює тут охоронцем, але дивлячись на час, в який ми сюди проникли, то маленькими злочинцями нас все-таки можна було назвати.

Ми стоїмо на найвищій площадці Ратуші під відкритим світанковим небом та розмовляємо на всілякі теми. Хлопець став позаду та притискає мене до себе, граючи моїм волоссям.

- Ніколи б не подумала, що це місто так може зачаровувати, коли тільки прокидається! – Промовила я, дивлячись на старі будівлі з висоти, на дахах яких вже видніються перші промені сонця.

- Тобі потрібно обов’язково відвідати всі визначні місця Львову.

- Тоді мені потрібний хороший екскурсовод, щоб знав усі ці місця. – Усміхнулася й відчула, як він міцніше стиснув руки навколо моєї талії.

- Вже маєш такого. – Прошепотів на вухо.

Ця мить мені здається настільки ідеальною, що подих затамовується та відчуття, ніби я зовсім не дихаю, а по шкірі гуляють ті самі мурашки.

- Справді? – Бавлячись промовила.

- Таак. – Протягнув хлопець та повернув мене до себе обличчям. - Ти красива!

- Нещодавно один нахаба сказав мені зовсім протилежне… - Смикнула куточком губ, ледь стримуючи потішну усмішку.

- Дійсно? Хто міг зморозити таку дурню?

- Він сказав, що моє обличчя не вирізняється ніякими особливими рисами. – Я усміхнулася ще ширше.

- Брехня! – Промовив хлопець та наблизився для поцілунку. – Цей хлопець, мабуть, був сліпим, якщо не бачив твоєї краси!

- Тобі краще знати, нахабо! – Я усміхнулася й під час усмішки його губи доторкнулися до моїх.

Він цілував не кваплячись, ледь відчутно водив пальцями по моїй спині. Я відповідала на його поцілунок з бажанням. Дивним бажанням, про яке до сьогоднішнього дня й не підозрювала. Мої долоні перебирали його коротке волосся. Водила нігтиком по шиї, відчуваючи пучками пальців, як шкіра вкривається сиротами. Мене переслідувало дивне відчуття, ніби ця мить найкраща в моєму житті й з нею зовсім не хотілося прощатися, але водночас мене охоплював дивний страх… Страх невідомості…

- Ти тремтиш. – Спокійним голосом промовив хлопець та притиснув мене до себе. – Замерзла…

Не запитував, а стверджував. Знав би ти, що тремчу я зовсім не від холоду, а від страху, який з’явився поруч з тобою… Я боюся, що ця ніч стане особливою на все життя й про подібні відчуття я більше не дізнаюся.

- Зовсім трохи. – Брешу, щоб не видати себе й того, що я втратила голову від його присутності.

Хлопець знімає з себе шкірянку та накидає на мої плечі, наверх моєї косухи.

- Хотів у тебе запитати… Звідки такий стиль?

- А? – Не зрозуміла, поки не дійшло, що, мать твою, я зараз мало схожа на церковну мишу. – Експеримент. – Усміхаючись промовила та розвела долоні в сторони.

- Експеримент? – Перепитав усміхнено хлопець.

- Ми з Іриною вирішили трохи проекспериментувати з образами й вийшло ось таке. – Брешу, як собака, аж самій соромно псувати таку мить брехнею. - Я не думала, що зіштовхнусь з тобою в місті, адже й «П’яна вишня» входила в експеримент.

Я не повинна здавати свої позиції й маю продовжувати грати роль миші, але тепер все змішалося настільки, що я не впевнена у цій потребі. Грати потрібно до тієї пори, поки я не переконаюся, що ці зміни в моєму житті не короткочасні та тому, поспішати розкривати себе не варто.

- Цього б не сталося, якби хтось не засидівся у «П’яній вишні». – Хлопець усміхнувся й додав. – Я радий, що все сталося так, як сталося. І, до речі, тобі пасує такий стиль! Набагато краще, ніж попередній.

- А мені ось попередній набагато зручніший, тому я все ж таки повернуся до нього.

- Шкода… - Так, любчику, я знаю, що сіра миша тобі не до вподоби, але я тут для того, щоб навчити тебе та тобі подібних бачити красу не лише зовнішню!

- І так… Я теж рада, що все так сталося, як сталося. – Усміхнулася й хлопець мене знову поцілував.

Все якось дивно закручується… Все перемішалося в голові й найжахливіше те, що я зовсім не знаю, що мені робити з цією кашею. Я повинна довести свій план до завершення, але тепер мені буде ще важче це зробити. Після цієї ночі та спільного світанку мені буде важко наважитися на такий вчинок, що може розбити хлопця, але й залишити все на старті я теж не можу, тому що підведу цим друзів Ірини, які вже понадіялися на мене. Так, деякі студенти вже погодилися на мою авантюру. Та й до того всього… Арсен – не просто мій одногрупний чи друг, з яким ми поцілувалися на Ратуші! Він мій брат! Зведений, чорт забирай, але брат! Це не правильно!