Частина 15

Амалія

Після суботнього шопінгу з Іриною, ми домовилися про ранкову зустріч у неділю. У нас стояла ціль цього вихідного дня знайти зал за тренувань. Я не могла не радіти останнім подіям, оскільки вже зовсім скоро знову почну танцювати з гуртом. А ще, неможливо не тішитися з тієї думки, що скоро втремо носа Арсену та його вискочкам.

Я не бачилася з хлопцем вже два дні і якась дивна порожнеча мучила мене в душі. Мабуть, я настільки звикла до вибриків цього нахаби, що тепер важко без них відчувати себе собою.

В неділю зранку ми зустрілися з Ірою та досить швидко знайшли зал для тренувань, а все тому, що дівчина вчора увечері дарма не втрачала час, а передивилася в інтернеті всі танцювальні клуби нашого міста. Чому мені не вистачило мізків зробити це раніше? Пощастило тим, що вже в першому клубі нам обом сподобалося й один із залів був вільний усі дні в тижні, оскільки у ньому нещодавно закінчився ремонт і просто ще не почали здавати його для танців.

Для початку ми зарезервували зал на два тижні, а там, якщо все вийде за планом, можливо, гурт і не розпадеться…

- Зайдемо? – Запитала дівчина, коли ми стояли перед кафе з назвою «П’яна вишня».

- Ого! – Здивувалася та двозначно оглянула подругу. – Я бачу, що через два тижні я зовсім не впізнаю тихеньку подругу, з якою познайомилася.

- А можливо я завжди хотіла бути такою, як ось ти?

- Це якою? – Ми зайшли в заклад та сіли за вільний столик.

- Сміливою та рішучою, веселою та без комплексів, впевненою у собі, сильною…

Я не дала завершити дівчині й промовила:

- Будеш! Ось побачиш! Тільки пам’ятай про те, що в такому житті проблем існує ще більше.

- Ти, як диявол підмовляєш вкусити яблуко. – Пожартувала дівчина.

- Так, я піднялася на цю грішну землю з самого Пекла. – Я почала сміятися й настрій подруги знову повернувся.

Ми замовили декілька келихів якогось фірмового вина і після випитого я почала відчувати себе трохи дивно, а подруга – тим більше… Ми все більше жартували та сміялися, ділилися історіями зі свого життя, поки телефон не видав знайому мені мелодію. Телефонувала мама.

- Ти нічого не забула? – Запитала суворим голосом.

- Я щось мала пам’ятати? – От чортяка… Чому у мене язик зав’язується у вузол й слова здаються зовсім не чіткими?

- Лілю, сімейна вечеря! – Наголосила мама.

- Друга за тиждень? – Так само нерозбірливо промовила я.

- У неділю завжди у нас сімейні вечері, якщо ти про це забула! – Вже досить злісно говорила мама.

- «Братик» теж приїхав?

- Так, Арсен теж приїхав. Всі чекають тільки на тебе! Чому ти завжди мене підводиш, Лілю?

- А тому що я зовсім не зразкова донька. Вечеряйте без мене, у мене інші справи! – Намагаючись сказати це досить швидко слова сплуталися й помінялися місцями.

- Амаліє! – Вигукнула мама. – Ти п’яна?

- Зовсім трішечки… - Сміючись та показуючи пальцями скільки «трішечки» я випила, ніби мама бачила, промовила й поклала слухавку зі словами: - Приїду після вечері. Братику привіт.

- Ось же козел… Скрізь вліз у моє життя. Ніде від нього спокою немає. – Промовила собі під ніс.

- Ти не говорила, що у тебе є брат. – Сказала така ж сама весела подруга, як і я.

- Ніколи в житті не повіриш, хто він.

- Прямо ж таки ніколи?

- Угу. – Зробила ще один ковток напою. – Ні-ко-ли.

- Тоді кажи сама, щоб я не ламала мізки. – Сказала Іра.

- Арсен! Щоб його…

У цей момент дівчина закашлялася зробленим ковтком вина та просто вирячилась на мене.

- Як таке може бути? – Вона ніби протверезіла від цієї новини.

- Таке може бути, коли твоя мама вдруге одружується з чоловіком, у якого є син.

- Матір божа, та твоє життя крутіше мексиканського серіалу!

- Угу.

Телефон, що лежав на столі, знову видав звук і на цей раз телефонував невідомий мені номер.

- Слухаю. – Різко підняла слухавку.

- Ти де? – Почула чоловічий голос, але ніяк не могла пригадати, де саме я його чула.

- Хто це? – Намагаючись зробити серйозний тверезий тон вийшло щось зовсім неприродне та смішне.

- Або ти говориш зараз же місце свого перебування і я мирно повертаю тебе додому, або я прочісую все місто й таки знаходжу тебе, але в бонус ти отримуєш прочуханки!

- Ого! – Кричу, тому що згадала цей голос. – Мені телефонує сам містер «льодовиковий погляд»!

Ірина не зрозуміла про кого я говорю, але припустивши, що це Арсен, отримала мій кивок головою в знак згоди.

- Та ти в мотлох, сестричко!

- Зовсім ні, братику!

- Говори адресу! – Грізно промовляє.